Певно, ми все-таки мало знаємо і погано вивчаємо, чим було наше вчительство для народу протягом його історії. Духовенство — це відомо, тут ще є більш-менш достовірний малюнок. Роль попа, ксьондза на кожному історичному етапі простежена. А от що зробило сільське вчительство в наших школах, що воно означало для нашої в минулому темної селянської країни в часи царизму, Речі Посполитої, у війну, зрештою, до і після війни? Це тепер запитай будь-якого шибеника, ким він буде, коли виросте, то він тобі скаже: інженером, лікарем, льотчиком, а то й космонавтом. Так, нині є така можливість. І справді так буває, аж до космонавта включно. А раніше? Коли ріс, бувало, хороший хлопчик, добре навчався, Що про нього казали дорослі? Виросте — учителем буде. І це була найкраща похвала. Звичайно, не всім достойним щастило спробувати вчительської долі, але до неї прагнули. Це була межа життєвої мрії. І правильно. І не тому, що почесно чи легко. Або заробіток добрий — не доведи господи скуштувати учительського хліба, та ще на селі. Та в ті давні часи. Злидні, убогість, чужі кутки, сільська глушина і в кінці — передчасна смерть від сухот… А проте, скажу тобі, не було нічого більш важливого й потрібного, ніж та щоденна, скромна, непримітна праця тисяч невідомих сіячів на цій духовній ниві. Я так думаю: у тому, що ми є тепер як нація і громадяни, — найперша заслуга сільських учителів. Хай, може, я і помиляюсь, але так вважаю.
І тут, як часто буває, не обходиться без своїх подвижників. Мороз був саме одним із тих, хто зробив у цьому розумінні для народу найбільше. І зробив свідомо, часом на свій страх і ризик, незважаючи на труднощі та неприємності. А неприємностей і різних конфліктів у нього завжди вистачало.
Пам'ятаю, поїхав якось у Сельце інспектор з області — через день повертається в район обурений і розгніваний. Виявляється, черговий скандал. Не встиг товариш інспектор зайти до Габрусевого палацу, як на веранді на нього напали собаки. Один чорний, на трьох лапах, а другий — зле таке, маленьке, вертке цуценя (потім поліцаї постріляли їх). Отож поки обороняли інспектора, собаки й розшматували йому холошу. Морозу, звичайно, довелося вибачитись, а пані Ядзя зашивала панові інспекторові холошу, поки той сидів у порожньому класі в підштаниках. Виявляється, собаки були шкільні. Саме так. Не сільські, не звідкись із хутора і навіть не особисто вчителя, а спільні, шкільні. Діти підібрали десь щенят, батьки наказали втопити їх, але перед тим у класі читали тургенєвське «Муму», і от Олесь Іванович вирішив поселити щенят при школі й по черзі їх доглядати. Так у Сельці завели шкільних собак.
А потім з'явився і шкільний шпак. Не міг летіти у вирій, відстав од шпачиної зграї восени, зловили його на лузі, мокрого, ледь живого, і Мороз теж поселив його в школі. Спершу він літав у класі, а потім змайстрували клітку — більше для того, щоб не з'їв кіт. Ну, ясна річ, був там і кіт, сліпе таке безпомічне створіння, котре нічого не бачить, а тільки нявкає — їсти просить.
Тим часом темніло. Сіра довжелезна стрічка дороги, вигинаючись на пагорках, зникала в темній далечині. Обрій поволі теж танув у сутінковому тумані, вечірнім серпанком огорнулися поля, а ліс віддалеки все більше скидався на тьмяне, глухе пасмо. Небо спереду, куди бігла дорога, зовсім померкло, а вгорі над нами замутнилося невиразним кольором, лише західний небокрай ззаду ще світився золотисто-сірою смугою. Машини по дорозі вже їхали з увімкнутими фарами, та, як на зло, все з міста, назустріч нам. Після нікельованої «Волги» нас ще не обігнала жодна машина. Слухаючи Ткачука, я коли-не-коли оглядався назад і ще здалеку помітив на шосе дві цятки автомобільних фар, які швидко наближалися.
— Автобус, — упевнено сказав Ткачук.
Попутник мій, напевно, був далекозорий, бо я на такій відстані не міг відрізнити легковика від вантажної, він же розгледів, що це саме автобус. І правда, незабаром ми вже обидва побачили на шосе великий сірий автобус, який швидко наздоганяв нас. Ось він ненадовго зник у непомітному звідси вибалку, щоб потім ще з більшою швидкістю з'явитися ближче, з-за пагорка; яскравіше засяяли колючі вогники його фар, і навіть стало видно, як тьмяно відсвічує салон. Автобус, однак, уповільнив хід, моргнув однією фарою і спинився, трохи з'їхавши на узбіччя. Він був од нас, може, метрів за триста, і ми, раптом підхоплені надією, що зможемо під'їхати, кинулись обидва йому назустріч. Я трохи квапливо зірвався з місця і побіг. Ткачук так само спробував бігти, але незабаром відстав, і я подумав, що треба хоч мені встигнути — я б замовив слівце і за мого попутника.
Читать дальше