Василь Биков - Піти й не повернутися

Але це вже не теперішнє — це голос із минулого. Свідомість його ще спроможна відзначити майже невідчутний перехід у забуття, і далі вже Сотников бачить того незнайомого, пораненого в ногу лейтенанта, що ледве шкандибає в колоні, спираючись на плече товариша. В лейтенанта ще забинтована голова. Бинт старий, брудний, з почорнілою кіркою крові над скронею; висохлі губи й нездоровий лихоманковий блиск почервонілих очей надають його схудлому обличчю напівбожевільного вигляду. Від його пораненої ноги ішов такий сморід, що Сотникова аж нудить: солодкуватий запах гнилизни отруював повітря. Їх женуть колоною в ліс — ріденький соснячок при дорозі, під ногами пересипається білий пісок із глицею, нещадно пече полуденне сонце. Кінні й піші німці — з обох боків колони.

Кажуть, женуть розстрілювати.

Воно й схоже на правду — тут ті, кого відібрали з усієї тисячної маси в одну групу: політпрацівники, комуністи, евреї та різні інші, що викликали чимось підозру в німців. Сотникова поставили сюди за невдалу втечу. Напевно, там, на піщаних пагорках, у соснячку, їх і розстріляють. Вони уже відчувають це по тому, як, збочивши з дороги, зібралися, голосніше загаркотіли їхні конвоїри — почали збивати в один гурт колону. На пагорках, видно було, стояли ще солдати, мабуть, чекали, щоб організовано зробити свою справу. Та, видно, трапляються незгоди і в німців. Колона ще не дійшла до пагорків, як конвоїри щось загерготіли з тими, що були край лісу, спинилися і дали команду всім сісти на землю — як це завжди робили, коли потрібно було затримати колону. Полонені сіли — тісненько, як ішли, на жарі — і під дулами зброї стали чогось чекати.

Останні дні Сотников був немов у прострації. Мало того, що він знесилів без води і харчів, так ще зневірився в людях і своїй долі — після всього, що сталося, вже не дуже хотілося й жити. Від спеки мучила спрага, але води не було, як не було й надії на якийсь порятунок, і він думав: хай би вже скоріше стріляли, аби менше страждати. Він мовчки, в напівзабутті так сидів серед тісного гурту на колючій сухій траві без особливих думок у голові і, певно, тому не відразу второпав смисл гарячкового шепоту обіч:

— Хоч одного, а прикінчу. Все одно…

— Нехай, побачимо, що далі.

— Хіба не ясно, що Сотников обережно скосив погляд — той самий лейтенант діставав із-під бинта на нозі ножик — звичайний кишеньковий складаний, завбільшки з палець, і в його очах була така розпачлива рішучість, що Сотников подумав: такого не стримаєш. Напевно, вискочить і наробить дурниць, бо що він іще міг зробити тим складаним ножиком? Той, до кого він звертався, — літній чоловік у гімнастерці командного складу без петлиць, — застережливо подивився на конвоїрів — двоє поблизу зійшлися разом, прикурювали жовті сигарети, один на коні трохи осторонь пильно оглядав колону.

Вони ще посиділи на сонці, може, хвилин п'ятнадцять, поки від пагорків не дали команду, і німці почали піднімати полонених. Сотников уже знав, на що наважився його сусід, який зразу ж почав непомітно братися з середини колони вбік, ближче до конвоїра. Конвоїр цей був дужий, приземкуватий німець, як і всі, з автоматом на грудях, у припотілому під пахвами кітелі; з-під мокруватої знизу суконної пілотки вибивався зовсім не арійський — чорний, аж смоляний чуб. Він поспішливо докурив сигарету, чвиркнув крізь зуби і гримнув на когось у колоні, хто довго грібся, стараючись підвестися із землі. Очевидно, він хотів підігнати або вдарити полоненого і ступив ближче. Саме в цей час лейтенант, мов яструб, накинувся на нього ззаду і до самої колодочки увігнав складаного ножа в його загорілу шию.

Німець коротко заскімлив і осів на землю, хтось у колоні крикнув: «Полундра!» — чи не той літній у гімнастерці командного складу — і кілька чоловік, ніби їх пружиною хто виштовхнув із колони, дременули в поле. Сотников од несподіванки на мить ніби завмер, а потім, підкоряючись бездумному інстинкту самозбереження, не розбираючи дороги, теж кинувся геть. Тоді він ледве не наскочив на лейтенанта, який спершу теж побіг, та раптом спіткнувся, упав на бік під самі ноги Сотникову і зразу ж ножем широко різонув собі впоперек живота. Сотников перескочив через його тіло, ледь не наступивши на його судорожно скорчену руку, з якої, коротко блиснувши мокрим лезом, випав у пісок маленький, з палець, ножик.

Розгубленість німців тривала, може, якихось три секунди, потім у кількох місцях разом пирснули черги, німці кричали, але він біг. Здається, ніколи в житті він не мчався з такою шаленою швидкістю — за кілька стрибків опинився на піщаному горбику з сосонками. Кулі густо прошивали гілля, з усіх боків на нього сипалася глиця, та він біг навпростець якомога далі й через кожну секунду з радісним жахом повторював собі: «Живий! Живий!..»