Василь Биков - Піти й не повернутися

Тримаючись за стіну, Сотников сяк-так добрався до цих дверей, з допомогою Рибака переліз високий поріг. Хата зустріла їх затхлою сумішшю запахів і теплом. Він схопився рукою за обшкрябаний бік печі — та була свіжонатоплена, і в його тіло ринула така насолода, що він аж застогнав, напевне, вперше не стримуючи себе за всю цю жахливу ніч. Знесилено й незграбно він опустився на ослінчик біля печі, ледве не повалявши якісь чавунці на підлозі. Поки він умощував поранену ногу, Рибак зазирнув за килимок-запону у хату, де разів зо два насторожено рипнуло ліжко. Сотников напружився, прислухався — зараз повинно було вирішитися найважливіше для них.

— Ви самі тут? — твердим голосом запитав Рибак у дверях.

— Ну.

— А батько де?

— Таж нема, — почувся дитячий голос.

— А мати?

— Мати в дядька Омеляна молотить. На хліб заробляє. Адже нас четверо їдців, а вона одна.

— Ого, як ти розбираєшсяі А то їдці сплять? Гаразд, хай сплять, — стишив голос Рибак. — Ти чим погодувати нас знайдеш?

— А картоплю мамка зранку варила, — охоче озвалося мале.

Зразу ж там об підлогу гупнули босі ноги, й із-за ширмочки з'явилася років десяти дівчинка у довгуватій ситцевій сукенці. Вона швидко зиркнула на Сотникова жвавими чорними оченятами, але не злякалася, навшпиньки звично потягнулася в челюсті, забрязкотіла заслонкою. Щоб не заважати їй, Сотников посунув трохи убік свою бідолашну ногу.

Під вікном стояв стіл, коло нього була лавка, на ній — алюмінієва миска; дівчинка переставила миску на кінець столу і витрясла в неї з чавуна картоплю. Рухи її маленьких рук були натужними й не дуже спритними, хоча й старанні; видно було — вона щиро хотіла догодити людям: дістала ложки, кинулася кудись у темнуватий куток і поставила на стіл ще й тарілку з великими зморщеними огірками. Потім відступила до печі, з цікавістю позираючи на мовчазних, озброєних, оброслих щетиною, певно, страшнуватих, але, безумовно, цікавих для неї дядьків.

— Ну, давай підрубаємо, — подався до столу Рибак.

Сотников ще не відігрівся, намерзле тіло його дрібно тремтіло, але від картоплі на столі струменіла легка пара, і він підвівся з ослона. Рибак допоміг йому перебратися на лавку, умостив на ній поранену ногу. Так було краще. Він узяв теплу, підгорілу з одного боку картоплину і привалився спиною до білених брусів стіни. Дівчинка, як і раніше, поважно стояла у дверях, посмикуючи край ширмочки, не зводячи з дядьків свого зіркого погляду.

— А хліба нема? — запитав Рибак.

— Так учора Льоник усе з'їв. Як мамку чекали.

Рибак неквапливо дістав із-за пазухи старостин окраєць і відламав від нього шматочок, потім одламав ще і мовчки простягнув дівчинці. Та чемно взяла хліб, але їсти не стала — занесла кудись за перегородку і вернулася.

— І давно мати молотить? — запитав Рибак.

— Від позавчора. Вона ще тиждень молотити буде.

— Зрозуміло. Ти — старша?

— Ага, я більша. Катя з Льоником малі, а мені вже дев'ять років.

— Багато. А німців у вас немає?

— Раз приїжджали. Як ми з мамою до тітки Олени ходили. У нас підсвинка рябого взяли. На машині повезли.

Тільки Сотников з'їв зо дві картоплини, як причепився кашель. Хвилину він Так бив його, що аж груди випинало. Коли трохи полегшало, стало уже не до картоплі — він випив півкухля води і заплющив очі. Голова хмільно йшла обертом, тіло дрижало. У відчуттях щось пливло, гойдалося, хвороблива знемога звабливо кликала туди, де забуття і небуття. Він намагався подолати її, внутрішньо чинив опір, але відчув, що сили його вистачить ненадовго. У затуманеній хворобливій свідомості швидко відпливали в далечінь рештки тутешньої дійсності, з якої ще хвилину тому лунали мішані голоси Рибака і дівчинки.

— А маму твою як звати? — хрумаючи огірок, запитав Рибак.

— Дем'яниха.

— Ага. Значить, ваш татко Дем'ян?

— Ну, а ще Євгенія мамку звуть.

Чути було, Рибак потягся за столом, певно, щоб узяти нову картоплину, затупав об підлогу чобітьми. Розмова на якийсь час стихла, але потім озвалася тихим, із прихованою цікавістю голосом дівчинка:

— Дядечку, а ви партизани?

— А тобі навіщо знати? Мала ще.

— А от і знаю, що партизани.

— Знаєш, то мовчи.

— А того дядечка, мабуть, поранили? Ага?

— Поранили чи ні — про це анічичирк. Зрозуміла Дівчинка помовчала, Рибак гучно хрумкав огірок.

— Я по маму збігаю, добре?

— Сиди і не рипайся. А то ще накличеш яку холеру.

— … Холера на них! Люди ми чи…

— Були люди…