Василь Биков - Піти й не повернутися

— А де твій Дем'ян? — раптом запитав Рибак.

Вона розігнулася і якось насторожено, майже боязко подивилася на нього.

— А ви звідки Дем'яна знаєте?

— Та вже знаємо.

— Чого ж тоді питаєте? Хіба тепер жінки знають, Де їхні мужики? Покидали, от і живи як хочеш.

Вона узяла з порога віник і почала замітати біля печі. Всі її різкі й широкі рухи свідчили про злість і неспокій. Рибак сидів, не знаючи, як, зрештою, підступитися до цієї Дем'янихи з тією розмовою, заради якої він і чекав її.

— Тут, бач, тітко, товариш теє…

Вона знову розігнулася, зиркнула на Сотникова в кутку. Той ворухнувся, спробував підвестися й хворобливо застогнав. Дем’яниха на мить знерухоміла з віником у руках. Рибак подався до товариша.

— Ось бачиш, погано йому, — сказав він.

Сотников хвилину корчився від болю в нозі, зціпивши зуби, щоб не стогнати, обіруч тримався за коліно.

— Холера, присохла, мабуть.

— А ти не смикайся, лежи. Тебе ж не женуть.

Поки Рибак примощував ногу уздовж лави, Дем'яниха супилася, та дедалі різкуватий вираз її стомленого обличчя став м'якшати.

— Підкласти щось треба, — сказала вона і пішла за перегородку, звідки незабаром винесла стару, з клоччям сірої вати, тілогрійку. — На, м'якше буде. «Так, — подумав Рибак. — Це вже інша річ. Може, ще й подобрішає ця злісна жінка». Сотников підвівся, вона поклала тілогрійку в куток під його голову, і він, покашлюючи, зразу ж ліг знову. Дихання його, як і раніше, було часте й трудне.

— Хворий, — уже іншим тоном, спокійно сказала Дем'яниха. — Жар, напевне. Он як палає.

— Це мине, — махнув рукою Рибак. — Це не страшно.

— Авжеж! — гнівалася жінка. — Вам усе не страшно. І стріляють у вас — не страшно. Нічого не страшно. А нам… Зілля треба зварити, напитися, пропотіти. А то он кладовище поблизу.

— Кладовище не найгірше, — крізь кашель сказав Сотников.

Він якось недобре пожвавішав після короткого забуття, певно, від температури, чи що. Рибак просто не впізнавав його: надто почервоніле обличчя, лихоманковий блиск очей і якась неприродна поривчастість у його рухах.

— Що може бути ще гірше? — запитала Дем'яниха, забираючи зі столу миску. — Напевне ж, у пекло не вірите?

— Ми в рай віримо, — сказав Рибак.

— Дочекаєтесь раю, аякже.

Господиня забрязкала заслінкою, полізла в піч, почала шурхати там чавунами. Однак схоже було, що вона уже спокійнішала, навіть добрішала. Рибак відчував те і думав, що, може, якось усе ще й уладнається.

— Теплої б води рану обмити. Поранили його, тітко.

— Та вже ж бачу — не собака вкусила. Он цілу ніч коло Старосілля бахкали, — повідомила вона й обіперлася на рогач. — Кажуть, одного поліцая підстрелили. Невідомо чи виживе.

— Поліцая?

— Ну.

— А хто казав?

— Баби казали.

— Ну, якщо баби, то правильно, — усміхнувся на кінці лавки Рибак. — Вони усе знають.

Дем'яниха злісно озирнулася від печі.

— А що, ні? Мабуть, знають. Ви ж питаєтесь, бо не знаєте.

Вона подала їм воду в чавунчику, скинула кожушок і ступила за ширмочку до дітвори.

— Ну, ви уже самі. А то не вистачало мені ще підштаники вам знімати.

— Гаразд, гаразд, — погодився Рибак і ступив до Сотникова. — Давай валянок знімемо.

Сотников стиснув зуби, вчепився руками за лавку, і Рибак сяк-так стягнув з його ноги закривавлений мокрий валянок. Далі потрібно було зняти штани, і Сотников, покривившись, витиснув:

— Я сам.

Було нестерпно боляче, і все ж він, розстебнувши, зсунув до колін теж закривавлені штани. Серед підсохлих кривавих потьоків на його тілі Рибак побачив нарешті ранку. Вона була зовсім невеличка, припухла, з синюватим обідком навколо — типова кульова рана, яка трохи ще кровоточила. З другого боку стегна виходу не було, що означало: куля застряла в нозі. Це вже було гірше.

— Так, сліпе, — заклопотано сказав Рибак. — Треба діставати.

— Ти ж не дістанеш, — почав дратуватися Сотников, — так зав'язуй, і годі.

— Нічого, щось придумаємо. Хазяєчко, може, перев'язати чим знайдеться? — гукнув Рибак за перегородку, а сам мокрим рушником почав обтирати підсохлу кров. Нога Сотникова нервово злегка тремтіла, певно, було боляче, однак той напружився й терпів, і Рибак подумав, що взагалі рана не така уже й страшна, якщо тільки куля не зачепила кістки. Якби її витягти, то за місяць усе загоїться. Куди важливіше цей місяць десь перебути, переховатися, щоб не потрапити в лапи до німців.

Коли Дем'яниха з'явилася в дверях із льняним клаптем у руках, Сотников соромливо похопився, і вона це помітила.