Костянтин Симонов - Останнє літо

— Чув. Ви колись уже розповідали.

— То чому ж ти вдруге смієшся? Виходить, пам’ять у мене вже не та, не сміятися, а тільки плакати лишається…

Приїхали в штаб фронту й зупинилися коло хати, де жив Львов, не запізнившись, рівно о першій годині ночі.

Захаров зняв шинель і кинув її на сидіння віліса.

— Спатимеш — укрийся.

Він потер лівою рукою праву, бо змерзла, поки всю дорогу тримався на вітрі за передній стояк віліса, показав документи автоматникові, зійшов на ганок і відчинив двері.

За столом, прихилившись до стіни, підклавши під товсту щоку товсту руку, спав товстий полковник, який уже давно був при Львові водночас і ад’ютантом, і офіцером для доручень, і, як хвіст, їздив за ним з фронту на фронт. «І як він тільки зберігся такий огрядний при такому неспокійному начальстві? Інший на його місці став би як тріска», — подумав Захаров про полковника, що спав, і пустотливо гаркнув так, що той підскочив на стільці:

— З’явився за наказом генерал-лейтенанта! Прошу доповісти…

Підскочивши на стільці й прокинувшись, полковник неохоче встав і, кліпаючи, сказав незадоволеним голосом, що товариш Львов іще не повернувся від командуючого.

Сказав, звертаючись до свого начальника не за званням і не за посадою, як заведено в армії, а саме «товариш Львов», за звичкою вкладаючи в ці слова особливий зміст: те, що його начальник був тепер генерал-лейтенантом, важило менше, ніж те, що він був і лишався «товаришем Львовим».

Полковник постояв якусь мить за столом навпроти Захарова і нарешті, немов роблячи йому послугу, кивнув на двері:

— Заходьте, почекайте там.

Захаров увійшов до сусідньої кімнати, лишивши двері прочиненими. Його змусило зробити це якесь ледь відчутне вагання в тоні полковника.

Він оглянув кімнату. Минулого разу Львов приймав його не тут, а в сусідньому селі, в Політуправлінні фронту: там, де раптом згадав про ту сторінку в газеті, туди й викликав.

Кімната була величенька, з тесаними, чистими, може, навіть навмисне вимитими стінами. На стінах нічого не висіло: ні старого, що лишилося від хазяїв, ні нового.

Один куток кімнати завішено від підлоги до самої стелі зшитими в два ряди плащ-палатками, а в другій половині стояли тільки стіл, стілець та вогнетривкий ящик і навпроти столу під другою стіною — чотири стільці. Та й більш нічого.

На столі лежали: великий чистий блокноту товстий олівець — з одного кінця синій, з другого червоний — і окулярник. Ні паперів, ні карт — нічого.

Правда, стіл був канцелярський, з шухлядами, і, мабуть, і папери, й карти — все, без чого не обійдешся, лежало там і у вогнетривкому ящику. Але зараз, коли в кімнаті не було господаря, нічого цього на видноті теж не було.

Захаров походив по кімнаті, сів і раптом відчув себе не членом Військової ради армії, а відвідувачем, що сидів на стільці під стіною.

Стілець був твердий, жовтий, фарбований, канцелярський. Такий самий, як і чотири інші стільці — ще три під стіною і один там, по той бік, за столом. І стіл був точнісінько такий — жовтий, фарбований.

Захаров подумав, що, мабуть, усе це він возить за собою — з фронту на фронт. Про Львова знали, що він досі довго ніде не затримувався.

І цю занавіску на колечках, зшиту з шістьох плащпалаток, видно, теж возили з собою. Що там, за нею?

Мабуть, всього-на-всього складане ліжко та один чемодан.

Чомусь коли згадав про Львова, то здалося, що він таки може возити за собою оцей канцелярський стіл і стільці, але що в нього більше як один чемодан, на думку не спадало. Та й цей свій чемодан і ліжко він одгородив занавіскою від чужого ока, щоб, крий боже, не подумали, що й він, як і всі люди, і спить на ліжку, і чисту білизну в чемодані тримає.

Кімната була така, що навіть не потрібний був напис: зробив своє діло — йди. І так не-засидишся!

Сидячи на стільці під стіною і чомусь не поклавши за звичкою ногу на ногу, Захаров думав про Львова і про те враження, яке справляла на нього ця людина і яке ще не зовсім зрозуміле йому самому.

Чув про нього дуже багато, і навіть колись був у нього п’ятнадцять хвилин, за викликом на Далекому Сході.

Але не про ту зустріч мова, тоді були інші обставини.

Знайомство, власне, відбулося тут, на фронті, і найбільше за ті три дні, що Львов недавно пробув у їхній армії.

Всяке бачили за ті три дні: і зрозуміле, й малозрозуміле. Були виклики й розмови серед ночі, коли люди, тільки-но заснувши й не чекавши виклику, кліпали сонними очима і відчували себе винуватими під поглядом безсонного начальства. Хоч, мабуть, загалом вони не менше від нього працювали й не більше від нього спали.