Костянтин Симонов - Останнє літо

— Від чого вона вмерла?

— Її бугай убив. Вибігла мене врятувати. — Його обличчя навіть зараз, через багато років, здригнулося від спогаду про те, як це було. — Добу промучилась, поки вмерла, марила по-татарському, ніхто не розумів, тільки я один. Тропіки знав від неї по-татарському і досі знаю.

— Ваш батько, видно, дуже любив її? — спитала вона про те, що, мабуть, і повинна була спитати жінка.

Та Серпілін лише мовчки кивнув, не відповів. У чому ж річ, що сталося? Що вона таке зробила, оця жінка, що сиділа перед ним, щоб раптом змусити його розповідати ось тут, при ній, про себе стільки, скільки він, здається, вік нікому не розповідав? Якого біса його потягло на цю сповідь і як взагалі можна заново розповідати комусь своє життя, коли тобі п’ятдесят років? І який воно має вигляд у її очах, оце твоє життя? Що вона про нього думає?

І чи треба, щоб вона взагалі щось думала про твоє життя? При чому тут вона?

Він замовк і затявся, сам собі опираючись. І на його обличчі в цій боротьбі з самим собою з’явився той жорстокий вираз, який вона зразу ж помітила. Він умів бути жорстоким до. самого себе, таким він був і зараз. Але вона не зрозуміла цього; їй здалося, що він зараз мовчки картає не себе, а її.

— Не гнівайтесь, що я проголосувала на дорозі і скочила до вас на підніжку. Я можу й зіскочити… Але мені не хочеться.

І в цю мить — не раніше, коли вона чекала цього, а зараз, коли вона не чекала, — він схилився над столом і поцілував її руки, що лежали на столі: одну й другу.

А потім, розігнувшись і відкинувшись на стільці, сказав:

— Це не ви проголосували, а я. Так що коли когось і зіпхнути з підніжки, то мене!

Це було сильно сказано. Навіть надто сильно, так, ніби після цього вже й не було про що говорити.

Коли хочете, то це було освідчення в тому, що ти конче потрібна йому, і в устах такої людини воно звучало набагато серйозніше від звичайнісіньких чоловічих слів про те, яка ти гарна і як ти подобаєшся. Те, що вона все ще вродлива жінка, вона знала, те, що подобається, не раз чула і теж знала. Знала й зараз. А от з якою силою, виявляється, він здатний сказати їй, що вона йому необхідна, — цього не знала. І ні здоровий глузд, який нагадував про тисячу речей — про війну, про роки, про синів, ні її схильний до іронії розум — ніщо не змогло перешкодити народженню простої і до безглуздя щасливої думки: «Отак і зводить людей доля!» Хоча доля ще не звела їх і могла не звести.

Нічого не відповівши на його слова про підніжку, лише сказавши очима, що нікуди вони обоє не зіскочать, вона заговорила про справи. Сьогодні — вона знала це від начальника санаторію — в Москву дзвонили по ВЧ зі штабу фронту і нетерпляче цікавилися здоров’ям Серпіліна. Розповідати йому про це вона не хотіла, щоб марно не тривожити його, але деяких заходів вважала за потрібне вжити.

— Цими днями в нас тут буде на консультаціях головний терапевт армії, я вас до нього приведу, а ви вже постарайтеся справити на нього гарне враження своїм станом здоров’я і виглядом, щоб раптом не застряти потім на комісії. Не хочу, щоб комісія закінчилась не так, як ви сподіваєтесь. Якщо вас затримають, все одно душею вже будете не тут, а там… А нам таких не треба.

Вона всміхнулась, а він подумав, що коли зайшла мова про його лікування, то, мабуть, пора вже йти.

— Ідіть, вам і справді вже пора, — сказала вона, зустрівши його очікувальний погляд.

Сказала так, бо зараз, після того, що вони сказали обоє, їм лишалось одне з двох: або це, або «залишіться».

Того дня, коли Серпілін з Батюком далеко від фронту, в Архангельському, згадували про члена Військової ради франту генерал-лейтенанта Львова, Львов теж згадав про Серпіліна і, подзвонивши членові Військової ради армії Захарову, викликав його до себе.

— Коли прибути? — спитав Захаров.

— Зараз, — тоном відповіді Львов підкреслив недоречність запитання. — Скільки вам треба на дорогу?

— Дві години.

— Чекаю вас.

З того, що викликав проти ночі, навіть не спитавши при цьому — чи можете зараз виїхати? — дивуватися не доводилось. У Львова свій розпорядок дня — полюбляв працювати ночами, а який розпорядок у інших і коли вони «встигають спати, його не цікавить.

Чортихнувшись, Захаров надів шинель і, перед тим як виїхати, зайшов до виконуючого обов’язки командарма, до начальника штабу Бойка.

— Повечеряємо? — спитав Бойко.

Завжди вони — так це завію іще Серпілін? — закінчивши всі справи й підписавши всі папери, накреслювали плани наступного дня й разом вечеряли.