Костянтин Симонов - Останнє літо

— Не можу, — сказав Захаров. — Навіщось потрібен товаришеві Львову.

— Зараз?

— Особисто, негайно! Навіть поцікавився, за скільки доїду. Чогось надзвичайного в штабі фронту сьогодні не відчув?

— Навпаки. За цілий день лише двічі дзвонили.

— Значить, він у сьогоднішньому номері нашої армійської газети щось проти ночі знайшов. Або передова не така, або зверстали не так. Або свіжа ідея прийшла, з якою підождати до завтра сили немає… Міг би й по телефону, але, певно, вирішив зайвий раз підняти по тривозі, перевірити мою бойову готовність!.. Бувай здоров.

— А як же з поїздкою в сімдесят перший корпус? — спитав Бойко.

— Поїдемо о сьомій, як умовились. Коли прокинешся — подзвони, розбуди. А якщо надовго затримає, прямо там і з’їдемося, по дорозі посплю.

Захаров зітхнув, стомлено погладив круглу сиву голову і вийшов.

Водій куняв, схилившись на кермо.

— Поїхали, Миколо, — сказав Захаров, торгаючи його за плече й сідаючи поруч. — Якщо засну, знай: за годину п’ятдесят хвилин мусиш довезти до місця.

Але, незважаючи на втому, понад усяке сподівання спати не хотілося.

— Товаришу генерал, — помітивши, що Захаров не спить, спитав водій, який їздив з ним ще до війни, коли Захаров служив у Московському військовому окрузі, — не чули, коли командуючий армією повернеться?

— Хто його знає. Писав, що видужує, але останнє слово не за нами, а за медиками. Чого це ти спитав? Просто так чи солдатська пошта щось на хвості принесла?

— Просто так. Бачу, ви без нього нудьгуєте…

Захаров справді скучав за Серпіліним, хоч і скучати було ніколи. Армія поповнювалась людьми й технікою, готувалася до боїв і до форсування водяних перешкод.

Щодня то навчання й тренування, то збори командного й політичного складу, то перевірки. Називається затишшям, а насправді ні сну, ні відпочинку. «Нудьгувати» — це слова! Це найпростіше. А суть справи — щоб і без Серпіліна все йшло своїм звичаєм. «Бойко молодий, ще рік тому — полковник, а тут — один у двох лицях: на плечах і те, що сам раніше тягнув, і те, що — Серпілін. Розривається, а робить, і навіть не можна сказати про нього, що розривається. Спітнів увесь, а мила не видно», — з повагою згадав про Бойка Захаров, який не любив людей, що везуть свого воза крекчучи, всім напоказ. «Навіщо він мене викликав?» — думав Захаров про Львова.

Минулого разу так само проти ночі викликав і наказав зробити в армійській газеті сторінку про досвід снайперського руху і цілу годину пояснював, як саме треба скласти цю сторінку. Пояснював, знаючи справу, але не зрозуміло: чому вночі? І чому викликав тебе?

Хоч і важлива така сторінка в газеті, все-таки не членові Військової ради її верстати, а тому, кому належить, — редакторові. Коли за все зразу хапатися — можна й головного не встигнути!

Правда, можна міркувати й інакше: як же так? Я, член Військової ради фронту, у все вникаю, все встигаю, а в тебе, в члена Військової ради армії, часу на це нема?

Здавалося б, що заперечиш? Та заперечити можна. Все, що я прогавив чи не встиг, — це тобі згори видно, чи вважається, що видно, і якщо тобі там, нагорі, стукнуло в голову самому втрутитися в якусь дрібницю, то я, звісно, повинен від цього прийти в захоплення! Це зрозуміло!

А от чи не прогавив ти сам там, нагорі, за всіма цими дрібницями чогось важливішого — про це мені запитувати не належить. Хоч цілком можливо, що так воно й є. І хоч спатимеш ти по дві години на добу, однаково всього сам не переробиш. А коли так виходить, все-таки треба розподіляти: одне робиш сам, а друге — інші. Якщо вони, звісна річ, на своїх місцях сидять. А подбати, щоб вони на своїх місцях сиділи, це і є найголовніше, без чого, хоч би в які ти дрібниці втручався, далеко не заїдеш. «Цікаво, навіщо все-таки викликав? — ще раз подумав Захаров. — Може, після того як знайомився з армією, вирішив когось, хто йому сподобався, до себе в Політуправління фронту забрати?.. От коли б забрав од мене Бастрюкова. Здається, сподобався йому, серед ночі дві години з ним розмовляв. І вийшов такий щасливий, мовби яєчко зніс. Віддам — не охну…»

Він аж засміявся, подумавши, який дарунок, сам того не відаючи, зробив би йому Львов, забравши нарешті від нього Бастрюкова.

— Що, товаришу генерал? — спитав водій.

— Анекдот згадав. Як фріци начальника військторгу в полон узяли. Командуючому доповіли й питають: «Накажете відбити?» А командуючий і каже: «Не треба, ми з ним уже два роки мучимось, нехай тепер вони помучаться…» Подумав про одного працівника. І згадав. Не чув?