Костянтин Симонов - Останнє літо

— Думаєте, що він винен перед вами? А я не вірю в це!

— Ви мене не так зрозуміли.

— Як я вас могла не так зрозуміти, господи! — вигукнула вона й зупинилась під його важким поглядом.

— Ольго Іванівно, — сказав він, — я не хочу говорити про це навіть з вами. І не через страх божий, а тому, що вважаю: обов’язок таких, як я, не згадувати про це. Тільки цього нам зараз, у час війни, бракує розмов про все, що маємо нещастя пам’ятати! А щодо вашої віри в чоловіка — лишайтеся при ній. Я бачу, яка ви людина, і мені хочеться розділити її з вами. Хоч це мало що змінює.

— Як це може мало змінювати?..

— Знову не так мене зрозуміли, — ще раз перебив він. — Що там було чи не було особисто зі мною — діло десяте. І не про це сказав вам, що я не змінив своєї думки про Баранова, а про те, який він був у ті роки, в академії, і в тридцять шостому, і в тридцять сьомому, до останнього дня, коли його бачив. Хіба можна було слухачів так готувати, як він готував, до такої війни, яку ми з вами бачимо! І коли б тільки язик у нього добре підвішений! А то ж був справжній знавець! Але знав одне, а говорив інше. Глашатай явних неправд! Та куди б ми прийшли з усім тим, коли б після фінської, хоч і з запізненням, за розум не взялися?

Він підвівся й заходив по кімнаті з кутка в куток, незадоволений тим, що не стримався й наговорив про все це гарній і навіть, може, чудовій жінці, яка ні сном ні духом не винна в тому, за що він не любив її чоловіка.

— А ви з самого початку не вірили в те, що він так і думає, як говорить? — спитала вона.

— Не вірив, — не зупиняючись, на ходу, сказав Серпілін і хитнув головою.

— А я тоді вірила.

— А я не вірив. Були й такі, хто щиро вважав, що одним махом сімох побивахом! Тим бог простить. Якщо живі… А він не міг у це вірити. Був надто розумний і досвідчений.

Стежачи, як він похмуро ходить по її тісній для нього кімнаті, вона вже ладна була розповісти йому про ту давню, страшну для неї розмову з Барановим. Зразу ж після фінської війни.

Але стрималась: ні, не так усе це просто було тоді.

І та її нічна розмова з мертвим тепер Барановим належала тільки їй. А давню суперечку Серпіліна з її чоловіком — хто був правий і хто неправий — давно розв’язала сама війна. Її чоловік тільки вдавав, що не боїться цієї війни, а Серпілін… «Серпілін… Що Серпілін?…» Вона втратила раптом продовження власної думки і, дивлячись на Серпіліна, подумала зовсім про інше: що він все-таки накульгує після того поранення в сорок першому, яке записано в його історії хвороби.

Досі не помічала цього, а зараз, коли він заходив туди й сюди по кімнаті, помітила.

— Федоре Федоровичу…

— Що?

— Сідайте. Прийшли пити чай, то давайте пити. Мабуть, уже прохолонув.

Серпілін сів до столу, зняв з чайника ушанку й серветку, сам налив собі склянку чаю і раптом одсунув від себе.

— Пробачте, але ще кілька слів для ясності.

— Ну що ж, послухаємо, чого ще нам бракує для ясності, — спробувала пожартувати вона.

Він не відповів на її жарт і сидів з серйозним виразом на обличчі.

— Знаю, що наговорив вам багато прикрого. Але при всій моїй глибокій повазі до вас нічого з того, що я сказав, назад забрати не можу.

— І не беріть, — мовила вона. — Почула од вас мало веселого, це правильно. Та на веселе я й не сподівалась.

І не думайте, що зробили для мене якісь особливі відкриття. До більшості з них я сама прийшла. Не зразу, правда. І заговорила з вами про все це не через жіночу слабкість, а теж, як ви кажете, «для ясності». Так от «для ясності»: я вже давно існую сама по собі. «Самотнє дерево», як кажуть топографи. Зрозуміло вам? І коли ви відсунули од себе склянку з таким виглядом, ніби хотіли сказати мені щось таке, після чого нам з вами й чаювати не можна, мені захотілося відповісти: ну гаразд, пийте.

Вони пили чай і мовчали, відчуваючи водночас і полегшення, і втому. Зараз, коли ця розмова лишилась позаду, здавалося, що вона не могла бути іншою, ніж вийшла.

А насправді вона могла бути й іншою, як усяка інша розмова, в котрій досить було лише в одному місці не зуміти або не наважитися зрозуміти одне одного, щоб далі все пішло колесом, якого вже не повернеш назад, Навіть спільними зусиллями.

— Чого це вам спало на думку, що я дворянського роду? — допивши чай, спитав Серпілін.

— Є у вас щось справді військове, ніби ви, крім усього, ще і з дитинства в цьому виховані.

— «Крім усього», — всміхнувся Серпілін.

— Чого смієтесь?

— Подумав: невже на тридцятому році моєї власної військової служби щось потрібно ще й «крім усього», щоб я став ще більш військовою людиною, як є? Відтоді як запровадили погони, іноді помічаю в розмовах зайву розчуленість перед нашим старим російським офіцерством. Не поділяю. Воно різне було. І злаки, і плевели. Уже хто-хто, а я, як фельдшер, усякого надивився… Недавно почув від одного розумника про командуючого тим фронтом, де я раніше був, що, мовляв, він дуже інтелігентна людина — чого не заперечую, — але чому? Бо він, бачте, ще в царській армії прапорщиком був! Виявляється, те, що він після цього нашу Академію Фрунзе закінчив, у Червоній Армії ще в мирний час дивізією й корпусом командував, а на цій війні — армією й фронтом і таку операцію провів, як у Сталінграді, — все це ще не доводить, що він інтелігентна людина! А ось те, що прапорщиком у царській армії був, — оце воно! Ну нехай би я від якогось лейтенанта це почув, а то ж від людини зрілого віку!