Костянтин Симонов - Останнє літо

— До речі, — засміялась вона і раптом вирішила сказати йому про це, — від сьогодні я теж людина зрілого віку. Рівно сорок.

Він подивився на неї так, ніби вона пожартувала, надто вже несподіваними здались йому її слова.

— Це серйозно. Навіть од синів тиждень тому два листи одержала. Написали заздалегідь, щоб не запізнитись. Як пошта йде, відомо. І не біжіть по свій коньяк, знаю, що він у вас є, але сьогодні я не хочу. Іншим разом і з іншого приводу.

— Дуже вдячний вам, що покликали в такий день, — помовчавши, сказав Серпілін. — Поздоровляю вас.

Вона думала, що він зараз поцілує їй руку, але він чомусь не поцілував.

— Це не мені, а вам спасибі, що прийшли, — сказала вона. — Крім вас, нікого не хотіла сьогодні бачити, нікому і не сказала. Синів, звичайно, хочу бачити ще більше, ніж вас, але це неможливо. Напишу тепер їм, як вас приймала у себе і напувала чаєм з печивом!

Вона вирішила перевести всю цю розмову про свій день народження на жарт, а вийшло навпаки; Серпілін несподівано для неї спитав:

— Напишете синам, що я у вас був?

І вона зрозуміла з виразу його обличчя, що він подивився на те ж саме зовсім з іншого боку, ніж вона.

— Напишу, — відповіла вона так само серйозно, як він спитав. — Я їм завжди пишу про все важливе в моєму житті.

— Для мене це теж важливо, — сказав Серпілін.

— А я зрозуміла це, — мовила вона. І після цього так довго мовчала, ніби вийшла з кімнати, ніби її тут і не було.

Згадавши про її молодшого сина, який нещодавно вступив до артилерійського училища, Серпілін заговорив про те, про що вже розмовляв сьогодні з Батюком, — про введення роздільного навчання для хлопчиків і дівчаток.

Спитав, що вона думає: чи це багато дасть з погляду фізичного виховання.

— З погляду фізичного виховання, може, це й добре, — відповіла вона, — а з усіх інших мені не подобається.

— Чому?

— А вам подобається?

— Мені подобається.

— Тоді перший і скажіть: чому?

Він сказав, що в школах, де вчитимуться самі хлопці, встановиться більш спартанський дух, в армію після війни почне приходити загартованіше для військової служби покоління.

— А навіщо воно вам? Та ще й загартоване, як ви кажете. Після війни знов збираєтесь воювати? Для цього?

— Щодо «збираємось» — сильно сказано, але думати про це доведеться. Така вже наша доля.

— Ну, припустімо, я поставила нерозумне запитання, припустімо, ви вже зараз мусите про це думати. Але при чому тут дівчата? Чим вони вам, наприклад, заважали?

— Коли я вчився, їх, правда, не було. Тим паче у фельдшерській школі.

— Гаразд, не ловіть мене на слові. Спитаю вас інакше: чим жінки вам у житті заважали, коли поруч з вами були? Заважали вам бути військовим, бути хоробрим, обов'язок виконувати вам заважали? Чи, може, вони тепер вам на війні заважають? Окрему армію з них, може, сформувати? Ні, ні, — вона помітила, що він осміхнувся. — Я дуже серйозно. От була у вас дружина, багато років ділила з вами все, що б не випало на вашу долю.

Невже її присутність коли-небудь заважала вам стати тим, ким ви стали? А може, навпаки, допомагала?

— Хіба я про це кажу? — Серпіліна приголомшила простота, з якою вона почала розмову про його покійну дружину. — Я кажу про школу, про хлопчиків та дівчаток.

— А що ж, ви хочете, щоб вісімнадцятилітній хлопець, вийшовши зі школи, дивився на дівчат як баран на нові ворота? Вважаєте, що це мужності йому додасть?

Не знаю, як у кого, а мої сини росли коло моєї материнської спідниці, і поки що нічого поганого з цього не вийшло. Хоч я військовою строгістю у вихованні не відзначалась. Просто вміла казати їм чотири слова: «так», «ні», «добре» і «погано».

Серпілін мовчав. Мовчав і думав не про роздільне навчання і не про синів цієї жінки, яка йому дедалі дужче подобалась, а про своє життя і про свого сина, про те, про що вже не раз, зустрічаючи різних людей, з прикрістю думав на фронті: яке далеке від істини буває прислів’я «Яблучко від яблуні…».

— Чого ж ви мовчите й не сперечаєтесь? — спитала вона.

— Не хочеться. Згадав, як сам до дванадцяти років, доки не вмерла мати, ходив, як ви висловлюєтесь, коло її спідниці. Вона була в мене татарка, втекла з дому і охрестилась, щоб вийти за батька. І в неї не було ні родичів, нікого, все це було відрізано, тільки батько і я. Двоє братів, старші за мене, померли, я єдиний, у мені все.

Як вона мене тільки не балувала! Часом думаю, на все життя вперед набалувала, скільки встигла.

Вона відчула в його словах біль і щось потаємне, ніжне, що, мабуть, за його трудне життя йому не раз доводилось гамувати в собі, а воно все одно жило в ньому, як відгук щасливого дитинства, що так рано обірвалося.