— Мати свою думку — це добре, — сказав Львов. — Людей, які швидко міняють свою думку, не поважаю. Але думка має грунтуватись не на впертості, а на фактах. А з наведених фактів ви поки що спростували тільки один.
— Є й інші факти, товаришу генерал-лейтенант. Три ордени Червоного Прапора, три поранення, не залишаючи переднього краю. Якщо досі ще не Герой Радянського Союзу, то тільки тому, що політпрацівникам присвоюють звання не густо, самі знаєте. А то вже був би! Армія подавала. У бойовій обстановці — завжди в частинах, де найнебезпечніші ділянки. Факти промовляють за нього.
Сказавши все це, він думав, що Львову, який цінить особисту хоробрість і не терпить боягузів, трудно буде заперечити. Але Львов заперечив:
— Буває й так, товаришу Захаров, що, здавалося б, усі факти за людину, а посаді ця людина все-таки не відповідає. І ті самі факти матимуть іншу ціну, якщо перемістити цю людину на іншу посаду. От і подумайте: чи не краще перевести Черненка на посаду замполіта корпусу? Буде й ближче до передової, і далі від тої сфери діяльності, з якою в повному обсязі не справляється. А на його місце висунемо іншого. Або ми вам дамо, або у вас пошукаємо — знайдемо.
Щодо «вам дамо» — це так собі, слова. А щодо «у вас пошукаємо — знайдемо» — було зрозуміло, і де пошукаємо, і кого знайдемо. Пошукаємо й знайдемо Бастрюкова.
Звичайно, якщо Черненка перевести в замполіти корпусу, він од цього не заплаче. І добре воюватиме, і в душі нічого не затаїть. Але ж Бастрюкова замість нього на політвідділ — на це рука не піднімається! «Чого-чого, а цього не буде! — вирішив Захаров. — Кістками ляжу, а не дам! Ач який, устиг уже, наскрипів!» — згадав він про рівний, скрипучий голос Бастрюкова й сказав:
— Товаришу генерал-лейтенант, заступників командирів корпусу у нас два, і обидва на своєму місці. І начальник політвідділу армії, як я вважаю, на своєму місці. Переміщувати його не бачу підстав.
Кажучи це, добре розумів, що загострює стосунки, розумів, що, коли б Львов міг зняти зараз начальника політвідділу армії, не питаючи твоєї думки, коли б у Черненка були не просто недоліки, а виявився б такий факт, після якого можна — раз! — і за петельки, тоді й розмова склалася б інакше. Але поки що цього нема! Якби ти був згоден, можна б і зняти. А коли ти, член Військової ради армії, не тільки не згоден, а, навпаки, заперечуєш, нагорі можуть не зрозуміти й не підтримати Львова. А посада у Львова не колишня, не та, що давніше була, і він змушений на це зважати! «А там хто його знає, може, й напролом піде!» — подумав Захаров, дивлячись у вічі Львову, який і зараз втупився поверх його очей, у лоба.
— Гаразд, поки що відкладемо, — сказав Львов спокійним голосом, ніби не надавав цій розмові особливого значення. — Хоч певен, що ви потім пожалкуєте.
І знову голосно гукнув крізь двері:
— Шлейов!
На поріг ступив полковник.
— Як там чай?
— Готовий. — Шлейов, не зачиняючи дверей, знову зник.
Було чути, як у тій кімнаті наливають чай, і Захаров ждав, що зараз чай принесе ординарець, але з’явився знову-таки Шлейов, тримаючи на блюдечках дві склянки.
Увійшов, поставив на стіл і вийшов, зачинивши за собою двері. «Обличчя в нього брезкле, — мабуть, такий крихкотілий тому, що серце хворе. А спати не дають!» — з несподіваним співчуттям подумав про нього Захаров.
— Пийте, — Львов, узявши з блюдечка ложку, почав розмішувати в склянці цукор.
Захаров так і не зрозумів, навіщо було гукати вдруге «Шлейов!» після того, як уже звелів принести чай.
Може, тут заведено такий порядок, що без виклику не входити навіть з чаєм?
Уже звернуло на третю годину ночі. «Коли п’ємо чай, виходить, ще щось почуємо», — подумав Захаров.
Львов хоч сьорбав помалу, але швидко випив свій чай, витяг з кишені бриджів білу носову хустинку, так старанно витер нею губи, ніби не чай пив, а їв кашу, і сказав просто в очі, без передмов:
— Ваша армія майже місяць без командарма. Я сьогодні дзвонив до Москви й питав. Не можуть точно відповісти, коли саме він прибуде назад на місце служби.
Залежить від медичних показань. Це створює нестерпне становище. Начальника штабу армії, в якого мало командного досвіду, в період підготовки до наступальної операції на посаду командарма висувати не можемо. Події наближаються, а командарм невідомо коли повернеться.
А як і встигне повернутись, — так само твердо говорив Львов, — здоров’я він ще до війни підірвав, і на початку війни зазнав тяжкого поранення, а тепер, після аварії, мав струс мозку… Якщо його й повернуть лікарі в стрій, це ще питання, чи зможе така хвороблива людина командувати армією на повну силу. Постає питання: чи не краще використати його на іншій роботі?
Читать дальше