Костянтин Симонов - Останнє літо

Висловивши все це, Львов замовк. Так, ніби сам уже все вирішив і питати нема в кого й нема про що.

Однак, помовчавши, таки спитав:

— Ви згодні з цим?

— Не згоден, товаришу генерал-лейтенант, — не згаявши ні секунди на роздуми, відрубав Захаров.

— Чому не згодні і з чим саме? — швидко спитав Львов.

— Не згоден я, що хворобливий, — відповів Захаров і, поглянувши на Львова, подумав: при всьому, що випало на долю Серпіліна, він, на щастя, був іще таким креімезним чоловіком, що якби треба було, схопив би отакого, як ти, на оберемок. Ти й не писнув би!

Але своєї шаленої думки, звісно, вголос не висловив, а лише додав, що сам не раз був свідком, як молоді висолоплювали язики від утоми, а командарм працював собі, як машина, хоч би що йому.

— Тепер лікарі, очевидно, іншої думки, ніж ви, — сухо зауважив Львов, — якщо й досі не можуть сказати, коли повернуть його в стрій. А тим часом становище в армії дедалі стає зовсім нестерпним.

— Не знаю, чому ви дійшли такого висновку, товаришу генерал-лейтенант. Як член Військової ради армії, доповідаю вам, що генерал Бойко обов’язки командарма за цей період виконував нормально. А щодо мене, то хоч я й допускав якісь недогляди, але про те, що в армії створилося нестерпне становище, досі не чув ні од вас, ні од когось іншого.

— Не «створилось», а «створюється», — озвався Львов. — І йдеться не про ваші недогляди: вони є, і їх треба виправити. Але не кивайте на себе. Мова йде про надто тривалу відсутність командарма. Це зараз головне.

— Не мені це вирішувати, товаришу генерал-лейтенант. Але думку свою, якщо буде потрібно, скрізь, де треба, викладу, — сказав Захаров, даючи зрозуміти, що свої права пам’ятає і якщо не згоден зі Львовим, то все, що зможе зробити всупереч, зробить. Інша річ, чим це скінчиться, але зробити — зробить.

Сказав твердо, хоч з тривогою подумав, що аж надто впевнено тримається Львов. Характер характером, але ж, крім характеру, для такої певності потрібні ще й підстави! Може, він розмовляв уже з командуючим фронтом і переконав його? Щойно від нього повернувся…

А втім, чому все-таки звернувся з цим до мене? Отже, все-таки йому потрібна моя підтримка? Щоб камінь з гори покотити, іноді бракує одного поштовху. Штовхнеш… і пішов І Він скоса глянув на блокнот, що лежав перед Львовим, і побачив, що там уже синіла проставлена олівцем цифра «2» і за нею дужка й слово «командуючий» — без прізвища, із знаком запитання.

Львов простяг руку до телефону, поставленого край столу, наче хотів подзвонити комусь, хто зразу все це розв’яже і зробить дальшу розмову непотрібною. Але не дотягся, передумав і, взявши склянку, допив ковток холодного вже чаю. «Зараз відпустить, — подумав Захаров. — Про що нам ще говорити?» Та Львов не відпустив його.

— Як член Військової ради армії, викладіть мені свою власну думку про командуючого, — сказав Льовов спокійно, наголосивши, проте, на слові «власну» так, ніби заздалегідь не обіцяв брати її до уваги.

Захаров почав з того, що Серпілін командував у їхній армії дивізією, а потім став начальником штабу. Не забув згадати, що висунули його на посаду командарма після виклику в Москву, до товариша Сталіна.

Львов слухав не перебиваючи і записував щось у блокноті. Писав тим самим синім олівцем, але тепер уже дрібно, і Захаров не бачив, що він пише.

— До історії можете не вдаватись, — перший і єдиний раз за всю розмову перепинив його Львов, коли він заходився перелічувати операції, в яких брала участь їхня армія. — Мене цікавить не хід подій, а ваші оцінки.

Як їх відділиш на війні, одне від одного, оцінки — від ходу подій? Та коли доповідаєш начальству, часу маєш не стільки, скільки тобі треба, а скільки тобі дадуть.

І, знаючи свою звичку, захопившись, виходити за межі військової стислості, Захаров спинився і запитав:

— Ще п’ять хвилин маю?

І коли Львов мовчки йому кивнув, він сказав за ці п’ять хвилин про Серпіліна все добре, що знав; сказав як належить і про все, про що має говорити політпрацівник, даючи характеристику командирові, з яким давно пліч-опліч вОіЮє. Додав і те, чого за буквою не вимагалось: що з трьох командуючих, з якими він працював, Серпілін найсильніший і найперспективніший.

На цьому й закінчив.

— Перспектива поки що неясна, чи зможе він і далі командувати, — зауважив Львов так, наче пропустив повз вуха все інше. — У вас усе?

— Все.

— Про негативні риси сказати нема чого?

— Такого, що варте уваги, нема.

— Дивна позиція для члена Військової ради. Замість того щоб дивитися на командарма партійним оком, складається таке враження, що, навпаки, на все дивитесь його очима і за межі цього не виходите.