Костянтин Симонов - Останнє літо

— На оперативну обстановку справді завжди дивлюсь його очима, — сказав Захаров. — Учуся й багато чого навчився в нього. Не заперечую. А в усьому іншому маю власні очі, ними й дивлюся.

Він ліз на рожен, але вже не міг спинитись. Знав, добре знав, що Львова колись понизили в званні, він став з армійських комісарів корпусним саме тому, що, підім’явши під себе командуючого, сам наважився вирішувати оперативні питання й такого накрутив, що й досі про це всі пам’ятають.

Та Львов, понад усяке сподівання, і виду не подав, що ці слова прикро вразили його, тільки помовчав якусь хвилинку та хруснув олівцем, що тримав у руці, і тим самим тоном, сухим і спокійним, яким розмовляв досі, заговорив:

— Ідеться не про те, що він поганий, а про те, що ви в ньому не бачите нічого, крім хорошого, отже, взагалі нічого не бачите. В чому він справді на висоті, а в чому ні, з ваших захоплених слів зробити висновок нелегко.

А висновок, що самі ви не на висоті становища, як член Військової ради, починає складатись. Принаймні партійністю ваші слова і не пахнуть.

— Не знаю, — Захаров підвівся, — мабуть, самого себе погано видно! Партія на це місце поставила, партія, коли треба, й зніме.

— Коли треба, зніме, — так і не піднявши голосу, мов луна, повторив Львов.

Захаров обернувся, взяв стільця, на якому сидів, поніс його через кімнату, поставив біля стіни, там, де він раніше стояв, посунув на одну лінієчку з іншими, і, в цих розмірених, неквапливих рухах подолавши хвилювання, повернувся і, ставши струнко, спитав:

— Дозвольте йти?

— Ідіть, — сказав Львов, але, поки Захаров устиг обернутись, додав — Сторінку про досвід снайперського руху бачив. Заголовки невиразні, а загалом оцінюю як задовільну. Заплануйте солдатські відгуки.

— Запланували, — сказав Захаров, стоячи ще й досі струнко.

— Ідіть.

Зійшовши з ганку, Захаров поглянув на годинника.

Вже четверта, — пора їхати прямо в корпус. Їхати туди годин зо дві з половиною. «Тим часом у дорозі можна й виспатись, тільки дідька лисого заснеш після такої розмови…»

Звикаючи до темряви, Захаров пошукав очима свою машину. Але машини не було ні перед будинком, ні праворуч, ні ліворуч від нього.

— Де моя машина? — спитав Захаров у автоматника.

— За восьмим будинком ліворуч, товаришу генерал, у провулку. Велено туди машини відганяти. Ваш водій уже приходив сюди, чекав на вас і знову до машини повернувся.

Захаров. пішов ліворуч по довгій сільській вулиці, рахуючи будинки.

Все було правильно. Машини належало відганяти. Але зараз, після розмови зі Львовим, його розлютило навіть і це. «Небо в хмарах, можна б у таку ніч і не відганяти, ніхто їх з неба не побачить…»

Ніч була не така вже й холодна, а він і взимку звик ходити розхристаний, але зараз, вийшовши од Львова, став хапати дрижаки. «Що це? Так налякався, що й мороз по спині? — сердитий на себе, всміхнувшись, подумав Захаров. — Ні, дзуськи! Хоч і дошкулив, але не злякав. З Черненком — зрозуміло, спасибі товаришеві Бастрюкові за інформацію. А з Серпіліним? Чого це він раптом поліз командарма знімати? Майже не бачивши його! Звідки таке нетерпіння! Треба Федору Федоровичу листа туди, в Архангельське, написати. Так, щоб він зрозумів, що не тільки він там, а й ми тут дні лічимо. І з листом когось послати з оперативного відділу. Побачимося в корпусі, порадимося з Бойком…»

Поринувши в думки, Захаров помилився, пройшов повз восьмий будинок, звернув не туди, не побачив своєї машини, повернув назад і почув голос водія:

— Я тут, товаришу генерал. Сюди, праворуч!

— Чому не спиш? Я ж велів тобі спати. Тепер новевеш, не виспавшись, і брязнеш мене, як Гудков командуючого.

— Я спав, товаришу генерал. Та почув, що йдете, і схопився… Шинель надінете?

— Надіну.

Водій схилився в глибину машини, взяв там шинель і хотів допомогти Захарову надіти її.

— Віддай. Скільки разів тобі казати, що не люблю цього.

— Темно ж, у рукава не попадете, — всміхнувся в темряві водій.

— І справді, темно, — згодився Захаров і, надіваючи шинель, відчув приємне тепло. Мабуть, Микола не збрехав, таки до останньої хвилини спав, накрившись нею.

— Поїхали, — сказав Захаров, сідаючи й прикриваючи коліна полами шинелі.

— Куди? Додому?

— Ні, прямо в сімдесят перший.

Вони пред’явили документи на виїзді коло шлагбаума й вибрались на шлях.

Захаров їхав і довго, майже півгодини, мовчав. Потім, скоса глянувши на водія, подумав: «А щось таки вже просочилося по солдатській пошті. Без цього не спитав би мене, коли поспішали сюди, чи скоро повернеться Серпілін…»