Хірург стомлено і якось відчужено додав, що поранення було з самого початку безнадійне і за скільки хвилин після нього настане момент клінічної смерті — від ужитих заходів не залежить. Оперативне втручання, коли поклали на стіл, було марне. Залишається зробити розтин тут, у медсанбаті, чи в іншому місці. Рана така, що смерть могла бути й моментальною. Проте, судячи із свідчень осіб, які супроводжували, сталася вже в дорозі.
— Усе це я виклав у висновку. Саме закінчив, — сказав хірург.
— На біса ви годні! — гірко сказав Захаров. — Кажуть про вас, що мертвих оживляєте, а тут через двадцять хвилин вам на стіл поклали — і нічого не змогли зробити!
— Товаришу генерал, — чи то не впізнавши Захарова, чи то не надаючи значення, як і до кого звертатись, тим самим втомленим голосом сказав лікар, — головний хірург армії приїде, свої висновки вам доповість. Але через мої руки за війну не менше людей пройшло, ніж через його. Кого могли оживити — оживляли, а з мертвого живого не зробиш, хоч би як хотів. Невже не зробили б усього, що могли? Невже ви самі цього не розумієте? Що ж нам, удавати, ніби оживляємо, розчин вводити, масажувати мертвого? Для чого, для якої доповіді, кому й навіщо?
Сказав так переконано цей хрипкуватий, непоказний, немолодий, стомлений медик у білій лікарській шапочці й забризканому дрібними краплями крові халаті, що Захаров так нічого й не заперечив йому.
— Поранення вам показати? — опитав хірург, дивлячись на змовклого Захарова.
— Покажіть.
— Зараз… Климова, — обернувся хірург до сестри, — давайте на стіл, готуйте до операції того сапера з відірваною ступнею. Він з шоку вийшов?
— Вийшов, стогне.
— Готуйте.
І тільки після цього пішов із Захаровим до накритого простирадлом стола.
Відхиливши простирадло і показавши Захарову, де ввійшов і де вийшов осколок, що вбив Серпіліна, хірург хотів знову накрити тіло простирадлом, та коли він уже натягнув простирадло до плечей, Захаров затримав його рухом руки. Той зрозумів і відпустив простирадло.
Тепер Серпілін лежав на операційному столі, як лежать на ліжку хворі, непритомні, в жару, накриті самим простирадлом. Одне плече було зовсім накрите, а друге, голе, трохи висовувалося з-під простирадла, як живе в живої людини, що недбало вкрилася. Обличчя Серпіліна було не закинуте назад, як здебільшого буває в мертвих або, точніше, як здебільшого здається. А, навпаки, було навіть трохи нахилене вперед і при цьому повернене в той бік, з якого стояв Захаров. Чому так? Хто його знає!
Так винесли з машини, так поклали на стіл чи так повернули голову, коли оглядали вже мертвого…
Чекаючи головного хірурга, з тілом Серпіліна ще не почали робити всього того, що заведено робити, щоб мертве тіло потім мало хороший вигляд у труні. Не підв’язували підборіддя і не накривали нічим важким повіки.
Тому він лежав як живий, трохи повернувши вбік обличчя, ніби хотів прислухатись до того, що йому міг сказати Захаров. Він часто так повертав голову в розмові. Тільки тепер не сидів і не стояв, а лежав, повернувши її, і дивився обома очима вгору, в куток намету, кудись повз Захарова, далеко звідси. Обличчя було ще живе, а очі мертві, що вже не бачили або, навпаки, бачили те, чого Захаров не бачив і не міг побачити.
Захаров нерухомо постояв кілька хвилин над цією живою головою з мертвими очима. Думаючи в ці хвилини не про те, що сталось і чому сталось, а звикаючи до відчуття, що цієї людини більше немає і не буде.
Од цього відчуття, до якого Захаров намагався звикнути, в нього виступили сльози на очах, і він, мабуть, розплакався б, якби його не відвернув шепіт за спиною.
Голос хірурга, з яким вони разом підійшли до тіла Серпіліна, і чийсь інший.
— Миколо Івановичу, може, я його прооперую, — сказав той, інший голос.
— Ні, я сам, — сказав голос хірурга.
— Давайте краще я.
— Ні, я сам.
Захаров обернувся й зрозумів, що вони говорять про ту операцію, яку треба робити пораненому, що вже лежав на сусідньому столі. Він поглянув на хірурга й кивнув — чи то схвалюючи, що той саме так робить, як треба, чи то відпускаючи, — щоб ішов, оперував. Потім ще раз поглянув на повернене до нього обличчя Серпіліна й побачив Синцова, про якого знав, що він стоїть з того боку, але не бачив його всі ці хвилини. А тепер побачив і зробив йому жест рукою, який означав: «Усе. Ходімо звідси!»
Вони вийшли з намету, і останнє, що, виходячи, почув там, за спиною, Захаров, був голос хірурга. Не той, стомлений, яким він говорив про Серпіліна, а інший, яким він сказав комусь: «Рукавички!» Інший, владний голос, що стосувався вже іншого діла, яке йому належало робити.
Читать дальше