Костянтин Симонов - Останнє літо

— Гудков!

Той, незважаючи на поранену руку, не підійшов, а, як завжди, підбіг і зупинився за два кроки від Захарова.

Захаров хотів сам спитати його, як він себе почуває і чи може їхати, та, побачивши Гудкова і заразом пригадавши все, що було за ці роки пов’язане і з Гудковим, і з Серпіліним, і з тим, як їздили в одній машині, і що говорили, і як було все це, те, чого більше вже не буде, ступив крок назустріч і замість того, що збирався сказати, мовив:

— Що ж це таке, Гудков? — хлипнув, махнув рукою, повернувся, пішов до віліса, сів у нього й поїхав, одвернувшись убік, так що було видно лише його потилицю, що здригалася від плачу.

А Синцов, розгублено провівши очима віліси, подумав, що, хоч командуючий цілий день здавався навіть веселішим, ніж звичайно, була сьогодні така мить, коли він звідав передчуття смерті.

Це сталося рано-вранці, коли вони тільки-тільки виїхали з КП, ще до зустрічі з Танею на переправі — до всього. Виїхали і їхали хвилин п’ятнадцять серед лісової тиші, і Серпілін, котрий, скільки пам’ятав Синцов, не дуже любив слухати пісні й сам ніколи нічого не співав, раптом там, на передньому сидінні, замугикав собі під ніс щось протяжне, дивне, з незнайомими словами.

Спершу тихенько наспівував, а потім обернувся і з несхожою на нього, винуватою усмішкою сказав:.

— Від тиші, чи що, згадав нашу татарську колискову, яку мати в дитинстві співала. Всієї не знаю, а два куплети пригадав.

І, знову повернувшись, знизав плечима. Ніби сам собі дивуючись, як це пригадав, і не тільки пригадав, а й заспівав при інших. «Ото й було передчуття смерті», — подумав Синцов.

Сталося так, що Захарову цього дня довелося від початку й до кінця робити все, що випадає в таких випадках на долю виконувача духівниці.

Та, власне, так воно й мало бути. Всі ці посмертні турботи були для Захарова лише природним продовженням тієї прижиттєвої турботи про Серпіліна, яку він сприймав як невід’ємну частину своєї службової долі.

Взаємини між командуючим армією і членом Військової ради — при тому, що права і обов’язки кожного з них беззастережно записані в затверджених там, де вище нікуди, положеннях, — все одно справа людська, а не лише службова. З’ясовують ці взаємини здебільшого тоді, коли вони складаються погано або неправильно. Коли складаються добре — не з’ясовують. На тему — хто ти мені і хто я тобі? — Серпілін із Захаровим за час війни, мабуть, жодного разу не розмовляли. Та якби запитали самого Серпіліна — на випадок, коли з тобою щось трапиться, кого тобі в душоприказники? — він, мабуть, обрав би Захарова, хоч про це за життя рідко коли запитують, а після смерті запитувати вже пізно. І обрав би не за посадою, а за близькістю до себе, хоч між посадою й близькістю в цьому разі не було суперечності, навпаки, був зв’язок.

Серпіліну ще з громадянської війни так повелося, що найближчий йому по службі той, кого він подумки зве своїм комісаром. Так це було на громадянській війні з Василем Яковичем Толстиковим, котрий загинув під Царицином, так склалось на початку цієї війни із Шмаковим. Так було й останні півтора року із Захаровим.

А коли траплялося протягом довгої військової служби, що той, хто опинився поруч з ним на цій посаді, не відповідав його розумінню слова «комісар», тоді, звичайно, близькості не було й не могло бути, вже хоч би тому, що людина, до якої слово «комісар» пасує як корові сідло, не політпрацівник, а нещастя для справи.

Колись напочатку, ще в громадянську війну, інакше могла б повернутись і власна доля Серпіліна. Була десь на його бойовому шляху та непомітна розвилка, де він зі своєю первинною освітою військового фельдшера й партійним стажем — з весни сімнадцятого року — міг би волею долі, а точніше сказати, партії, піти в ті роки не стройовою, а комісарською дорогою.

Прослуживши чверть століття в строю, вже важко уявити себе в якійсь іншій ролі, але в душі він вважав, що добре знав комісарську роботу, розуміє її, і коли б повернулося по-іншому, сам би з нею впорався. І, певно, це також мало своє значення в їх взаємній близькості із Захаровим.

Прямих розмов про це в Захарова у пам’яті не лишилось, але весь час, поки служили разом, він твердо знав про себе і Серпіліна: не тільки ти розумієш його роботу, а й він розуміє твою, не тільки ти довіряєш йому, як самому собі, а й він тобі також.

Кожен, хто переживав тяжку для себе втрату серед невідступності поточних службових справ, знає, що бездіяльність ще важча.