Костянтин Симонов - Останнє літо

Про те, що Серпілін так і не дізнався про присвоєння звання генерал-полковника, чомусь зараз не подумалося.

Подумалося про інше, про житейське, пов’язане з похороном. Коли дано таку команду від самого Сталіна, тіло завтра ж уранці треба буде відправляти літаком до Москви. І треба, щоб Серпілін лежав у труні в формі, відповідній новому званню. А де і в кого взяти для цього погони? На всьому фронті генерал-полковник один — Батюк. Не в нього ж просити! «А втім, чому не в нього? — раптом подумав Захаров. — Саме в нього й просити — адже є у Батюка запасний кітель з погонами. І нічого дивного в такому проханні він не вбачатиме. Уже кому-кому, а йому в цьому розумінні людське не чуже. Звичайно ж, віддасть погони, щоб спорядити в останню путь свого командарма. Якби навіть поганою прикметою вважав, усе одно віддав би…»

Подумавши так, він не відкладаючи подзвонив у штаб фронту. Буває, що, здавалося б, дрібничка, а цієї хвилини важливіша від усього іншого.

Батюка не виявилось на місці.

— Поїхав до вас, — сказав Барабанов, котрий чергував біля телефону. «Отже, таки вирвався. Казав, що обстановка не відпускає. Тепер, виходить, відпустила!»— подумав Захаров, який знав, що кілька годин тому на тили сусідньої армії вийшло з лісів ще одне тритисячне угруповання німців і штаб фронту вживав термінових заходів, щоб воно не встигло наробити халепи.

— Слухай, Барабанов, — зважився Захаров. — У командуючого запасні погони є?

— Є, — відповів Барабанов після паузи, значення якої Захаров тоді не зрозумів.

Захаров почав пояснювати, а, виявляється, Барабанов уже знав про указ.

— Я знаю, для чого, — сказав він.

— Візьми на себе, — попросив Захаров, — надішли ті погони з кимось до нас у штаб тилу. Щоб за ніч на кітель пришили. А командуючому на мене пошлешся.

— Навіщо посилатись, товаришу генерал? Що тут такого? Навпаки, дурнем обізвав би мене, коли б не зробив.

— Тоді роби. — Захаров поклав трубку, одразу ж підняв її й подзвонив Бойкові про рішення ховати Серпіліна в Москві, на Новодівичому.

— Кого виділимо від Військової ради армії? — спитав Бойко. — Ні ви, ні я за обстановкою не зможемо завтра поїхати.

— Нехай фронт вирішує. Як на мене, коли самі не можемо, треба Кузьмича послати. Заступник командуючого, генерал-лейтенант…

— Сам подумав, — мовив Бойко. — Та не будемо поки що напрошуватись. Командуючий фронтом приїде — розв’яжемо питання тут.

Виявляється, Бойко вже знав, що Батюк їде до них.

Тільки-но Захаров скінчив розмову з Бойком, як подзвонив Львов. Спитав без вступу:

— Вас повідомили про рішення?

— Повідомили.

— Я передав наказ до повітряної армії, — сказав Львов. — Рівно на десяту підготують на могильовському аеродромі літак.

— Ясно. — Захаров чекав, чи не скаже ще чогось Львов.

Та Львов нічого більше не сказав.

І Захарову спала на пам’ять розмова з Серпіліним про Львова, який оце щойно поклав трубку.

Багато чого не скажуть одне одному люди на війні.

І час не дозволяє, і обставини невідповідні, а раптом, при нагоді, таке скажуть, що диву даєшся, не сподівавшись почути.

Тоді, того вечора, незадовго до наступу, повернулися в передової й заговорили про артпостачання, про те, скільки снарядів доведеться викладати просто на грунт у районі артилерійських позицій, бо, якщо складувати їх далеко в тилу, при швидкому просуванні не встигнеш подати вперед. І раптом Серпілін сказав:

— Підемо вперед, цілком можливо, що й на Могильовщині, й далі побачимо свої довоєнні склади…

І почав після цього розповідати, як прогулювався доріжками Архангельського з іншим одужуючим, з генералом інтендантської служби, і той згадав про Львова — що коли ми на початку війни, відступаючи, втратили в західних округах багато складів озброєння, особливо гвинтівок та кулеметів, то сталося це почасти з вини Львова.

В сороковому році Львов написав доповідну записку проти пропозицій деяких військових значно глибше в тилу складувати і боєприпаси, й озброєння і поставив у цій записці питання на політичний грунт: доводив, що прагнення до глибокого тилового складування пов’язане з поразницькими настроями, і, навпаки, висував пропозицію складувати все це ближче до кордону, щоб у разі війни додаткові перевезення не викликали затримок у нашому наступі. Захаров, почувши про це, лише крякнув із злості.

А Серпілін несподівано для нього сказав про Львова:

— Треба визнати, що своя логіка в нього була: коли абсолютно певен, що з першого дня підемо наступати по чужій території, — отже, треба й склади ближче, а то потім вези все з Уралу! Якщо взяти його логіку за основу, по-своєму він мав слушність.