Костянтин Симонов - Останнє літо

Навіть забулось, у зв’язку з чим нещодавно сказав:

— Треба й після війни жити по-чесному. На війні з усіма своїми вадами все-таки чесно живемо. Треба й після неї не гірше жити.

Сказав, звичайно, не в тому розумінні, щоб жити після війни не гірше, ніж під час неї. Після війни житимемо куди краще. Про що може бути мова! Сказав про себе, як самому після війни жити, не втративши того, з чим жив у війну. «Щоб у будь-який, перший-ліпший момент померти й перед своїм комуністичним богом чистим бути», — раптом згадав Захаров слова не Серпіліна, а Кузьмича, сказані в інший час і про іншу людину. Але тепер здавалося, що про Серпіліна.

Чому все-таки вирішено ховати його в Москві?

Раніше Захаров не думав про це. Був заклопотаний тим, щоб зробити все необхідне для виконання цього наказу. А тепер подумав. І згадав, як це було сказано: «На Новодівичому, поряд з дружиною». Не тільки було передано рішення Сталіна, а саме його слова, ті, які він сказав. Ніхто інший, крім нього, тих слів не сказав би. Не в Могильові і не в Мінську, а в Москві, на Новодівичому, поряд з дружиною. Може, саме через це. Виходить, Сталін звідкись знав, що Серпілін півтора року тому поховав там свою дружину, або хтось повідомив про це, коли Сталіну доповідали про смерть Серпіліна, а він, можливо, спитав про рідних, хотів розпорядитися про пенсію або про щось іще. Хто міг там, у Москві, сказати Сталіну, що Серпілін півтора року тому приїздив ховати дружину? З тих, хто добре й давно знав Серпіліна, там, у Генштабі, в Москві, тепер нікого немає. Іван Олексійович, його друзяка з громадянської війни, вже давно не в Москві, став із стратегів практиком, сформував у сорок третьому танкову армію і командує нею. А більше у Серпіліна в Москві близьких друзів начебто й немає. Ну, та Сталін, якщо захотів дізнатися, має змогу дізнатись про все, що йому потрібно. Могли й про смерть дружини сказати, коли повідомляли, а могли й про ту лікарку, про яку Серпілін нещодавно розповідав, ділився. «Про неї могли сказати, а поховати наказано на Новодівичому, поряд з дружиною». В думках зв’язавши одне з одним, Захаров вирішив, що все могло мати значення, навіть і це.

Останнім часом з деяких ознак відчувається, що Сталін уже почав думати, як буде після війни з тими, хто від старих сімей одірвався, а нові на фронті завів. Війна не лише смертями, а й розлуками багато сімей надломила. Як після війни: доламувати чи лагодити? І з проекту закону про шлюб, який нещодавно надруковано в газетах, схоже, що там, нагорі, мають намір лагодити, а не доламувати, незважаючи на особисті бажання.

Серпіліна це не стосується, йому лагодити давно нічого. І все ж Захарову здавалося, що настрій там, нагорі, мав стосунок до Сталінових слів, переданих по телефону: «На Новодівичому, поряд з дружиною».

Захаров знову подумав про жінку, про яку Серпілін казав, що одержує від неї листи з іншого фронту. Треба буде зібрати й відіслати їй назад ті листи. Нехай не ходять по руках. Жінка, судячи зі слів Серпіліна, заслуговує на повагу. І не така вже молода — старший син на фронті. Хоч як це тяжко, а доведеться самому написати їй.

І завдяки своїй дружбі з Серпіліним, і завдяки своєму становищу члена Військової ради Захаров краще, ніж будь-хто інший, знав, що Сталін кілька разів мав особисту причетність до долі Серпіліна. Сталін перед самою війною, після клопотання давніх друзів Серпіліна, дав вказівку розшукати його там, де він тоді перебував, і повернути в армію. Сталін восени сорок першого року, одержавши листа від Серпіліна з госпіталю, наказав не посилати його після поранення на підготовку резервів, а дати дивізію й відправити на фронт. Сталін викликав його до себе після Сталінграда, за його листом про Гринька, і поставив на армію і не дав зняти потім, після історії з Пікіним. І перед цією операцією знову зберіг на армії, вирішив інакше, ніж пропонував Львов, а що Львов писав Сталінові, Захаров не мав сумнівів.

Так уже вийшло в житті Серпіліна, що він виявився одним із тих, хто внаслідок збігу обставин був у пам’яті й на прикметі особисто в Сталіна. Сталін сам вирішував його долю, сам розпоряджався нею. Ще сьогодні вранці, підписуючи указ про присвоєння звання, востаннє розпорядився за життя. Розпорядився й тепер, по смерті, наказавши поховати в Москві, поряд із законною дружиною.

Цього не сказав помічник Сталіна, коли передавав його слова по телефону. «Законною», — подумав уже тепер сам Захаров.

Те, що помічник так швидко подзвонив Захарову після його дзвінка, свідчило, яку велику увагу приділив сам Сталін тому, що сталося, тим більше, що він і раніш добре ставився до Серпіліна й робив йому в житті саме тільки добре.