Костянтин Симонов - Останнє літо

— Певне, тому, що вже нічого для них зробити не можемо.

— Може, й так. — Батюк устав. — Ходімо до Бойка. Вже попередив його, щоб нашвидку вечерею почастував. І кого немає, пом’янемо, і нові погони обмиємо. Та й не їв я зранку. Хоч як там було, а їсти хочеться.

Після короткої вечері, коли провели Батюка, а Бойко повернувся до штабу доробляти щось, як він сказав, недороблене, Захаров пішов до спорожнілої хати Серпіліна. «Тільки вчора сюди переїхали, а сьогодні вже дім без господаря», — подумав Захаров, увійшовши до хати, де, сидячи на табуретці, впавши головою на стіл, спав Синцов, котрий чекав на нього.

Захаров сів за стіл на місце Серпіліна і, звелівши Синцову сісти навпроти, сказав, що похорон відбудеться в Москві, на Новодівичому; їхню армію представлятиме, генерал Кузьмич, а Синцов нехай готується вилетіти разом з ним о десятій ранку. О шостій ранку прийде капітан з відділу кадрів; Синцов має разом з ним скласти опис особистих речей, які треба відвезти родичам, а також перелік орденів та медалей, з тим, щоб узяти їх з собою до Москви під розписку для похорону.

— Будеш при ньому до кінця, — сказав Захаров про Серпіліна, ніби все, що було, ще не кінець, а буде ще якийсь кінець, при якому треба бути.

— Ясно! — Синцов зрозумів, що загинула його надія завтра з усього, пов’язаного з похороном, що, як він вважав, буде в Могильові, все-таки вирватись до Тані й сказати їй, що він сам думає про їхнє дальше життя. Та хоч цього ніяк не можна було відкладати, це все одно відкладалось тепер до повернення з Москви.

— А зараз дай мені ті листи, які він одержував. Знаєш, про що кажу? — промовив Захаров.

Синцов кивнув. Він знав про листи, які надходили спочатку з Архангельського, а потім з сусіднього фронту, і, коли сам здавав на польову пошту листи, які Серпілін надсилав у відповідь, бачив на конвертах ім’я й прізвище тієї жінки — лікарки з госпіталю, яку бачив у Архангельському в Серпіліна.

Він уже відклав чотири її листи, що лежали в Серпіліна в кишені запасного кітеля. Сам збирався спитати Захарова, що робити з тими листами, і тепер дістав їх, загорнені в газету й перев’язані. У Серпіліна вони лежали в кишені просто так; це вже Синцов загорнув їх після того, як дістав.

— Повідомлю її, — сказав Захаров, узявши листи. — Треба пояснити, як вийшло. Польова пошта є?

— Там на конвертах написано… — Синцов зам’явся, але все-таки сказав про ту делікатну річ, про яку вже думав.

Серпілін писав учора ввечері їй листа, але не закінчив і поклав у кітель разом з її листами. І Синцов, коли брав їх, знайшов і того недописаного листа і спершу сам хотів одіслати їй, приписавши від себе, як усе сталося… Він підійшов до стіни, де на цвяху висів запасний кітель Серпіліна, дістав листа — всього півсторінки — і поклав перед Захаровим.

— Учора вночі почав писати…

Захаров повільно прочитав листа, низько схиливши над ним свою сиву круглу голову. Потім згорнув аркуш навпіл і ще раз навпіл, немов запечатав.

— Надішлю разом з її листами. Нехай усе в неї буде. — І, повівши очима на Синцова, додав — А ти напиши їй після похорону, як ховали.

— Напишу, — Синцов подумав про себе, що цій жінці більш ніж усім іншим треба бути на похороні Серпіліна.

Побачити його в труні — останнє, що їй залишається.

І Захаров не така людина, щоб не подумати про це. Але зробити цього, мабуть, не може, тим-то й мовчить.

— Повернешся — розповіси, як було, — сказав Захаров. — З’ясуй, як з його родичами — чого потребують, що для них зробити, послати з армії… Вранці, о сьомій, зайди до мене. Може, ще щось згадаю, що зараз випало з голови! Де ночуєш?

— У сусідній хаті.

— Іди спи. — Захаров пошукав поглядом на столі, чи є там чорнильниця й ручка, і, побачивши їх, додав — Ще тут посиджу, напишу їй. До завтра відкласти — невідомо, який завтра день буде.

Синцов вийшов з дивною тривогою на душі, наче він робив щось не те, йдучи й залишаючи іншу людину тут, у цій кімнаті, за цим столом, за яким сидів Серпілін.

Та було наказано, і вийшов.

Захаров залишився сам і кілька хвилин, обхопивши голову руками, нерухомо сидів за столом, збираючись на силі, щоб ще раз перечитати недописаного листа Серпіліна, а потім написати їй.

— Дописати, замість нього, — сказав він уголос, серед тиші.

Серпілін устиг написати всього десять рядків. Нічого такого особливого в них не було — що живий і здоровий, що все йде якнайкраще, так і написав — «якнайкраще», що погода хороша й плече не болить. Раніше, коли дощило, трохи боліло, а тепер справді не болить, усе чудово.