Костянтин Симонов - Останнє літо

— Отак, Синцов, — вийшовши і зупинившись, сказав Захаров. Сказав так, наче треба було поставити ще якусь крапку на всьому цьому, наче цієї крапки не поставила сама смерть.

Синцов нічого не відповів. Пригадав, як восени сорок першого, після виходу з оточення, під Єльнею, віз того ж таки Серпіліна до медсанбату і стояв і чекав, поки оперували. Тримався, тримався, і раптом затіпало від того спогаду, ніби він винен, — тоді зробив усе, що міг, а тепер не зробив!

— Де Прокудін? — спитав Захаров, ще не бачачи обличчя Синцова. І, звівши очі, побачив його обличчя. Та замість того щоб зупинитись, як зробив би на його місці інший, ще раз повторив голосно й суворо — Де Прокудін, я вас питаю? — Не тому, що не помітив, що діється з Синцовим, а тому, що помітив і знав: тільки так і приводять до тями ладну заридати людину.

— На рації, — оволодівши собою, відповів Синцов. — Пішов радирувати про висновок лікарів.

— Він уже передав, він продублювати пішов на телефон, до командира медсанбату, — висунувся вперед з групи людей, що стояли неподалік, молоденький молодший лейтенант, перекладач, якого Серпілін останніми днями брав з собою на машину зв’язківців, щоб перекладав перехоплені німецькі розмови. Останніми днями німці багато працювали відкритим текстом — шукали одне одного, давали команди, куди йти, де збиратись. На все махнули рукою, на всякі шифри й коди, аби тільки знайти одне одного…

— Нехай одразу до мене підійде, як повернеться, — сказав Захаров про Прокудіна. — Коли його немає, доповідатимеш ти, — обернувся він до Синцова і ступив кілька кроків убік від намету, так що вони опинилися вдвох.

Захаров слухав, а Синцов доповідав, як усе сталося.

Добре пам’ятав усе, що було перед цим, і все, що було після цього, а самого «цього» не пам’ятав. Не пам’ятав самої секунди, коли це сталося. Чи почув розрив до того, як у нього в руках пропороло осколком карту, чи почув після того… Про самий момент, коли все сталося, доповів плутаючись…

Та Захаров не перебив. Може, знав по собі, як це буває, що тієї самої секунди, коли все сталося, якраз і не можеш пригадати.

Усе, що «до» і «після», Синцов доповів по порядку. Спершу — те, що «після», — які віддав накази, як перев’язали, переклали в бронетранспортер і доставили сюди… Потім — те, що було «до». Про це, власне, й розповідати нічого було — всього за півгодини перед тим виїхали з корпусу, але Захаров усе одно звелів розповісти крок за кроком. Почав із запитання, як поїхали — тим маршрутом, що обіцяли командирові корпусу, чи іншим?

— Як обіцяли, так і поїхали. — Синцов згадав слова Серпіліна: «Гаразд, собі дорожче, об’їдемо». Слова, які, коли він їх тепер повторив уголос, стали зовсім іншими, ніж тоді, коли Серпілін усміхаючись сказав їх командирові корпусу. Тоді це були одні слова, а тепер зовсім інші, хоч вони й були ті самі.

А іншими вони стали тому, що, коли б Серпілін не сказав цих слів, і не всміхнувся, і не послухався командира корпусу, а поїхав би назад, як їхав туди, нічого б цього не сталося. І тепер, після його смерті, це було настільки ж ясно, наскільки тоді, за його життя, було нікому не відомо.

Синцов розповів, як вони зупинились на відкритому місці на безлісій висотці і як Серпілін виліз покурити, а радистам звелів спробувати ще раз спіймати німців.

І вони спіймали, — німці знову передавали (відкритим текстом напрям, у якому треба виходити з котла.

Затримались на тій висотці всього три хвилини. І знов-таки тепер було ясно, що саме через цю затримку все й вийшло: коли б не затрималися — встигли б проїхати те місце, де розірвався снаряд.

Синцов розповідав, і йому одне за одним приходило в голову все те, про що звичайно не думає хоч трохи звикла до війни людина. Тому що, коли весь час думати про це, воювати неможливо. Все це спадає на думку тільки після чиєїсь раптової загибелі, коли зіставляєш усі випадковості війни зі смертю саме цієї людини, яка через зв’язок усіх попередніх обставин зустрілась зі своєю смертю саме в тому місці й тієї хвилини.

Хоч у всіх цих обставинах, узятих окремо, не було нічого особливого, нічого такого, що віщувало б загибель Серпіліна чи штовхало б до неї. Навпаки. Саме сьогодні їздили аж надто обережно.

Захаров, який ще жодного разу не перебив Синцова, раптом спитав:

— Ну, а в останню, в найостаннішу хвилину перед цим що було?

Синцов не одразу зрозумів запитання; йому здавалося, що він уже все пояснив. І раптом згадав те, що чомусь пропускав до цього, — як в останню хвилину Серпілін обернувся з переднього сидіння до нього з Прокудіним і сказав: «А все-таки, Прокудін, пом’яни моє слово, і з радіоперехоплень, і з полонених видно, що в цьому мішку, який зав’язуємо, в них усе-таки двоє ядер, два великі штаби йдуть. І ніяк не можуть з’єднатися — заважаємо їм, не даємо…» І наказав Синцову подивитись на карті — якщо взяти напрям, який дають німці по радіо, від Буди на Матвєєвку, куди він далі вийде, за азимутом, на які населені пункти.