Костянтин Симонов - Останнє літо

Синцов наказав накидати шинелі і все, що було при собі м’якого, на дно бронетранспортера, і після цього, вшістьох, тримаючи за краї плащ-палатку, перенесли до бронетранспортера пораненого. Поклали і одразу ж, не чекаючи, коли рушить рація, якою ще тільки зв’язувались із штабом, поїхали до медсанбату.

Дорога попереду була відома, проїжджали нею і, де медсанбат, знали. Та все-таки Синцов не залишився там у бронетранспортері з Серпіліним, а перейшов назад до віліса й сів спереду на його місце показувати водієві дорогу, щоб зопалу після всього, що сталося, не згаяти часу, не заплутатись.

У цьому медсанбаті вже були сьогодні. Вчора командир стрілецького полку підполковник Шевчук перший у армії взяв у полон німецького генерала. Був при цьому легко поранений і, потрапивши до медсанбату, просив дозволу повернутися в стрій. Серпілін, коли йому доповіли, звелів, щоб командира полку залишили лікуватися, але пообіцяв, що сам заїде вручити йому орден Червоного Прапора. «Нехай лежить і чекає в медсанбаті».

Так і було зроблено. Заїхали до медсанбату, Серпілін вручив орден, скориставшись з нагоди, поговорив з лікарями; ще зауважив, що медсанбат добре стоїть, у зручному місці. По змозі, й медсанбати, й госпіталі першої лінії так і треба розташовувати, щоб десь поблизу або луг, або галявинка, або хоч яка-небудь невелика лисина в лісі — У-2 посадити, якщо раптом когось треба негайно привезти чи відвезти. Всяк буває!

Тоді Синцов і помітив те, про що сказав тепер Прокудіну, — що там є де посадити У-2. А тепер самі їхали в цей медсанбат!

Синцов розривався між двома бажаннями — якнайшвидше доїхати і обережніше везти Серпіліна.

Розтрусиш — більше крові втратить. А пізніше на п’ять хвилин привезеш — запізнишся з операцією, може через це загинути. В таких випадках невідомо, що краще, що гірше.

Все-таки вирішив їхати швидше, хоч щоразу, коли на лісовій дорозі під колеса попадало якесь кореневище, здригався, ніби його самого били тілом об землю. І, не усвідомлюючи безглуздості того, що каже, кілька разів повторював водієві:

— Витискай, витискай зчеплення, витискай… Чого ти смикаєш? — наче Серпіліна везли в цій машині. Хоч везли на бронетранспортері й там був інший водій, який поіншому витискав зчеплення на цих вибоїнах.

Поки людина жива — про неї ніколи не кажуть «смертельно поранена». Лише заднім числом, після смерті.

А до того, хоч би який був безнадійний стан, усе одно кажуть: тяжкопоранена.

Саме так і сказав Бойко Захарову, розшукавши його по телефону на командному пункті корпусу, звідки Серпілін поїхав менш як годину тому.

За десять хвилин перед цим Бойко дзвонив туди ж, до Миронова, і, розмовляючи з Захаровим, запитував, де командарм. Захаров відповів, що, прилетівши на У-з дивізії, вже не застав Серпіліна, той не дочекався, поїхав сам до Кирпичникова. Дізнавшись, що командарм у дорозі, Бойко сказав, що нічого надто невідкладного немає, подзвонить до сусідів, коли Серпілін туди доїде.

І раптом знову подзвонив. З Мироновим говорити не став, попросив одразу передати трубку члену Військової ради, якщо він ще там, і без вступу сказав по телефону те, що тільки-но сам почув по рації від Прокудіна: «Перший тяжко поранений, знепритомнів, і його везуть від місця поранення на хутір Плісенки». Від себе Бойко додав, що хутір той лежить у трикутнику між дорогою Могильов — Мінськ, лісовою дорогою на Буйничі й узліссям урочища Вербове. Як повідомив Прокудін, там є посадочний майданчик для У-2. Головному хірургові армії вже наказано вилетіти. До санітарного управління фронту зараз дзвонять одночасно з іншого телефону.

Захаров кілька секунд мовчав, тримаючи трубку.

Мовчав і Бойко на іншому кінці проводу.

— Командуючому фронтом доповіли? — спитав Захаров.

— Як тільки закінчу розмову з вами, доповім. У мене все.

— Зараз полечу туди, якщо там є майданчик, — сказав Захаров. — У мене літак тут.

— Ясно, — сказав Бойко. І повторив — У мене все.

Мабуть, поспішав доповісти у фронт, та й як інакше, коли командарм вибув із строю, — повинен одразу ж брати командування на себе!

Захаров поклав трубку і подивився на командира корпусу Миронова, який уже зрозумів: сталося щось надзвичайне.

— Де льотчик? Викликайте його, полечу, — сказав Захаров.

— Ви його попоїсти відпустили, — нагадав ад’ютант Захарова.

— Біжи за ним негайно! — крикнув Захаров. — Нехай усе кине і до літака. Летимо!

Він озирнувся. В наметі, крім них, був офіцер оперативного відділу, що наносив на карту останню обстановку. Взявши під руку Миронова, Захаров вийшов з намету на повітря. І, лише відійшовши кілька кроків, сказав: