Костянтин Симонов - Останнє літо

Новий командуючий фронтом генерал-полковник Батюк чекав приїзду Серпіліна, якого, приступивши до командування фронтом, ще не бачив.

Із Серпіліним мав приїхати й член Військової ради армії Захаров. Батюк його не бачив від самого Сталінграда; попрощався з ним, коли відкликали до Москви без пояснення причин, а потім заднім числом з’ясовував, чи знав тоді Захаров щось, чи й справді не знав. Хотів перевірити, чи не помилився, бо вважав його за щиру людину. Виявилося, що не помилився. «Щастить Серпіліну, що він з таким членом Військової ради!» — подумав Батюк, згадавши про першого члена Військової ради фронту — Львова, якому тільки-но дзвонив.

Порученець Львова відповів, що товариш Львов ліг о шостій ранку і ще спить. Навіть не спитав, як зробив би на його місці будь-хто інший: чи не треба розбудити?

Спить, та й годі! Видно, думає, що хоч і сам командуючий дзвонить, а Львова все одно будити не слід. Так і не почувши цього звичного для слуху запитання, Батюк сказав сам: «Не буди. Як прокинеться, доповіси, що я дзвонив». І поклав трубку.

Львова будити він і не мав наміру. Навпаки: викликавши до себе Серпіліна й Захарова на дев’яту ранку, майже напевне знав, що Львов у цей час спатиме. Але подзвонити йому вважав за потрібне, щоб мати потім змогу сказати: «Командуючий армією і член Військової ради представлялись, хотів прийняти їх разом з вами, та пожалів будити». Зі Львовим слід бути обачним. І сам з ним зустрічався до війни, та й од інших наслухався досить і, ще їдучи сюди, заздалегідь вирішив: уперше командуючи фронтом, з самого початку не дозволяти Львову сісти собі на голову, якщо зразу не відучиш, потім пропадеш.

Але, звичайно, і Львову не можна було давати приводу для ремства, що, мовляв, не зважаєш на нього і так далі.

Львов не Захаров. Із Захаровим, бувало, і на басах зчепишся, і набалакаєш, і почуєш зайве, а потім усе-таки до якогось висновку дійдеш. І тоді все! Захаров у тебе за спиною, доповідати не буде, який ти є поганий. А цей, кажуть, полюбляє писати. Та чому б і не писати? Он коли він лягає? Пиши хоч цілу ніч!

За що звільнили його попередника, Батюк не питав ні в Москві, ні тут. Вважав, що це зайве. Тебе призначили — твоє діло прийняти господарство й воювати. А за що зняли — хай думає той, кого зняли. Свого часу, коли тебе знімали, посушив собі голову. Тепер не твоя черга.

Так він вважав. Але всякі думки виникали в голові: розуму не загнуздаєш. Що попередника зняли не за помилки в оперативних питаннях — було ясно. План операції, який він запропонував, затвердила Ставка без особливих змін, і досі вважають, що він правильний. Уже коли прибув сюди, Батюк відчув, що представник Генерального штабу, який приїхав разом з ним, не тільки не чекає від нього змін у плані, а, хоч і делікатно, натякає, що найкраще буде, коли новий командуючий фронтом не пропонуватиме Ставці нічого нового.

Ні, попередник постраждав не за оперативні помилки.

Вважається, що звільнили його через хворобу, та, коли здавав фронт, не схоже було, що хворий. Знайомив з обстановкою не поспішаючи, без нервів. Поїхав і бровою не повів, показав витримку.

Про цю витримку Батюк думав з повагою, хоч сам вробив би інакше: коли вже звільнили через хворобу, поїхав би в госпіталь, і все! Нехай того, хто прибуде, здорові в курс справи вводять!

Іншого такого випадку, як з попередником, навіть і не пригадаєш. І якщо Львов тут своїх рук не доклав, тоді взагалі мало що зрозуміло.

Та хоч які там здогади виникали про свого попередника і про Львова, не це було головним у думках Батюка.

Найдужче він радів, що його призначили сюди. Це можна було пояснити лише одним: тим, що товариш Сталін оцінив його дії на півдні й змінив своє колишнє несправедливе ставлення до нього. І головне, про що думав Батюк перші дві доби, проведені в новій для нього ролі командуючого фронтом, було те майбутнє, за яке він тут віднині відповідає перший.

Хоч у масштабах усієї операції, з задумом якої його тепер ознайомили, їхньому фронтові відводили другорядну роль і для виконання її відповідно виділяли скромніші, як у сусідів, сили, все-таки звичка командувати армією — це звичка саме до армії, а фронт в фронт! І хоч би який був твій досвід на війні, і хоч би скільки ти думав перед цим про себе, що міг би й фронтом командувати, та коли вже взяли й призначили, за один день не освоїш! Руки набагато подовшали, і як ними щось робити, треба ще звикнути! А плани майбутніх дій затвердили до тебе.