Костянтин Симонов - Останнє літо

Радість, яку він відчував, обганяючи артилерію, була дужча від досади на затримку в дорозі. На їхній фронт ішла така сила, яку не до кожного свята дають!

Гудков нарешті випередив голову колони і, вихопившись на волю, зняв пілотку й витер піт; на останньому десятку кілометрів йому перепало — обганяючи, йшов лівими колесами по узбіччю, міг дуже просто завалитися в кювет. «Сміло водить!» — з радістю подумав Серпілін, остаточно вирішивши, що не буде міняти Гудкова.

Поки добралися до Кричева, довелось обганяти вночі тили ще якогось господарства, за кількістю бензозаправників — танкового.

Господарство — слово не військове, швидше, селянське, і раніш його у військовому побуті не було, а у війну воно якось непомітно прижилося. Спочатку виникло як засіб маскування, щоб не називати по номерах ні полки, ні дивізії, ні армії, — господарство, мовляв, ось такого… на прізвище, та й усе; господарство, то й господарство…

А потім поступово стало справді військовим, конче потрібним словом. Відповідало суті справи.

А як іще назвати все те, що в тебе на війні в руках, чи ти більший, чи менший начальник? Усе, що потрібно не тільки для самої війни, а й для людей на війні, — все при тобі. І те, чим воюють, і на чому їдуть, і чим землю копають, і чим людей годують, і напувають, і миють, і рани перев’язують — усе повинно бути при тобі, в твоєму господарстві. Все. Від боєкомплекту до індивідуального пакета в кишені шинелі.

А коли чого нема чи не вистачає, значить, поганий господар.

За Кричевом, на другому кілометрі, на повороті праворуч, замигтіли ліхтариком. Мабуть, не їм першим — як-не-як чекають уже третю годину! «От і моє господарство», — подумав Серпілін і при світлі ліхтарика, який усе ще світився в руці регулювальника, побачив Захарова, що виходив із віліса. Все-таки зустрів Захаров.

— Начальник штабу по обіді в штаб фронту поїхав, — сказав Захаров після того, як, пам’ятаючи про поламану ключицю, обережно обняв Серпіліна. — Начальник оперативного відділу працює. А в нас, членів Військової ради, як дехто вважає, вільний час завжди є — куди захотів, туди й поїхав!

— Годі клепати на себе, — сказав Серпілін. — Багато в тебе вільного часу!

Захаров навіть при світлі ліхтарика мав стомлений вигляд.

— Клопоту маєш досить?

— Щиро кажучи, справ безліч. А найбільше за останній тиждень, — пояснив Захаров і кивнув на підполковника, що стояв поруч: — Ось узяв з собою про всяк випадок Прокудіна. Коли захочеш, оператор тобі дорогою всю обстановку доповість, яка на вісімнадцяту годину була.

— На місці по карті подивимось, дотерплю, — сказав Серпілін, здоровкаючись з Прокудіним.

Він оглянувся, може, ще хтось стоїть, 8 ким не привітався, і спитав про свого заступника:

— Іван Васильович не приїхав?

— Хотів, та я відрадив, власне, заборонив, — мовив Захаров. — Трохи він занедужав.

— Знову рана відкрилась? — з тривогою спитав Серпілін.

— Ні, просто ангіна до старого причепилась. З його вдачею завтра зведеться на ноги. Поїдемо?

— Поїхали!

— А як?

— Як хочеш.

— Тоді до тебе назад сяду.

— А не розтрясе тебе на задньому сидінні? Дорога, як я пригадую…

— Давно не був. Дорога тепер у нас краща, ніж Варшавське шосе. Попрацювали.

— Дозвольте перейти до вашої машини, товаришу член Військової ради? — спитав Євстигнєєв.

— Переходь. Мабуть, скучив там, у Москві, за фронтом? Нічого, тепер знов поїздимо!

Євстигнєєв не відповів, промовчав. Знав, що тепер не поїздить.

Захаров і Серпілін сіли у віліс і проїхали перші кілька хвилин мовчки, поглядаючи один на одного. Попереду йшла машина з заступником начальника оперативного відділу Прокудіним.

— Дорога й справді непогана, — зауважив Серпілін.

— Через сім кілометрів на свою армійську звернемо. Це поки що фронтова. Та й наша дорога, мабуть, не гірша… Поїхав наш Бойко в штаб фронту, до начальника штабу. А завтра зранку і нас з тобою викликають до нового командуючого фронтом. Поїдемо представлятись.

Захаров чомусь посміхнувся. Серпілін не зрозумів чому. Його вразило, що призначили нового командуючого фронтом.

— А кого призначили?

— Невже не знаєш, у Москві не сказали?

— Не знаю.

— Генерал-полковник Батюк. Учора прибув і прийняв фронт.

— А куди ж… — почав був Серпілін, маючи на увазі колишнього командуючого фронтом.

— Поки що не знаємо. А знаємо те, що їдемо завтра з тобою знайомитися з новим командуючим — генерал-полковником Батюком. Чого на світі не буває! «Так ось куди він раптом зник з санаторію! — подумав Серпілін. — Отже, Батюк…»