Костянтин Симонов - Останнє літо

— На харч і на прощання маємо тридцять хвилин. О десятій — по конях!

І потім хоч не поспішав, не нагадував, але однак усе йшло за годинником.

Сидів біля столу поряд із своїм батьком так, ніби все, що їм треба було сказати, вже сказано. Розмовляв тільки з дівчинкою та з Анею. Навіть заборонив Ані винести на кухню брудні тарілки: «Сиди, потім прибереш».

А коли Аня сказала йому: «Ви про нас там, на фронті, не турбуйтесь; у вас, військових, і без нас клопоту багато», — раптом спитав: «Скільки за цей рік гімнастерок пошила?»

Аня відповіла, що не лічила.

Тоді він простяг через стіл свою довгу руку, цокнувся з Анею, випив усе до дна, що лишалося в чарці, і сказав: «Сама не лічила, то ми колись полічимо. Думаєш, тільки ті військові, в кого погони на плечах? Ні. Військові — це всі ті, в кого війна на плечах». Сказав так, немовби чимось перед нею завинив. У неї навіть сльози бризнули.

А генералів батько сидів собі й мовчав. Як і вчора, оглядав кімнату: що в ній є? А може, просто нудьгував, бо розмова не з ним, а з Анею. Потім сказав: «Поживу у вас три дні та й поїду». І став розпитувати, як добиратися до того великого московського товчка на станції Салтиковці, про який йому розповідали в Рязані.

Виявляється, вони ще взимку закололи кабанчика, і він привіз трохи сала. Хоче сало це продати, а мануфактури купити. «Ну привіз, то й привіз! То продай і купи, а навіщо про це при генералові? — з осудом думав Євстигнєєв. — Підожди, поки на війну поїде. Залишишся з Анею, пояснить вона тобі, як до тієї Салтиковки доїхати…

Він не злюбив генералового батька, ще й не бачивши його, бо через цю поїздку довелося на два дні й одну ніч залишати Аню. А дні й ночі були й так лічені; тепер до кінця війни ніхто нічого не додасть.

Спочатку він не давав волі своїй неприязні; навіть присоромив себе, коли, прибувши в Туму, дізнався, що в старих усі дочки стали вдовами, а троє внуків — сиротами.

Та коли вранці старий раптом відмовився їхати, неприязнь до нього спалахнула в Євстигнєєва з новою силою.

Якщо зразу не поїхав, не так уже й поривався до сина. Виходить, можна було по нього й не їхати, перепустку поштою надіслати.

Коли з’явився вчора проти ночі, теж радості мало було.

Хоч нічим не показали цього з Анею й розмовляли з ним, скільки йому забажалося, і помитись приготували, і чекали, поки помиється, і на свою постіль поклали…

Зробили все, як треба було зробити, з поваги.

Але себе, звичайно, пожаліли. Своїх останніх годин.

А тут ще зранку почав про кабанця та про мануфактуру…

Генерал промовчав, але Євстигнєєву здалося, що і йому це не сподобалось. Навіть на якусь мить стало шкода генерала, що в нього такий батько.

Поснідали швидше, ніж гадали.

Генерал підвівся з-за столу й сказав дівчинці:

— Ходім на подвір’я, подивимося на мою машину.

— Я її вже бачила, — сказала дівчинка.

Але генерал пояснив:

— У мене ще друга є, велика, от її ти й не бачила.

І, взявши батька під лікоть, теж потяг за собою:

— Ходімо з нами, дамо людям попрощатися.

— І ми з вами, — засоромилась Аня, але генерал зупинив її.

— Ми підемо, походимо, поговоримо там, а ви не поспішайте, прощайтесь, скільки треба буде. Можемо й о десятій п’ятнадцять виїхати. Надворі сухо, в дорозі надолужимо.

І пішов на подвір’я разом зі своїм батьком та з дівчинкою, залишивши їм з Анею ще ці останні п’ятнадцять хвилин, на які вони вже й не сподівались. Мабуть, зарані про це вирішив. «Так, у чомусь іншому, а в цьому він добрий виявився», — подумав Євстигнєєв про Серпіліна, згадавши заплакані очі Ані й останнє її запитання: «А може все-таки залишить тебе?..»

Згадав, загальмував машину перед шлагбаумом на переїзді і, обернувшись, подивився на Серпіліна.

Серпілін, виявляється, вже не спав, прокинувся, коли зупинились, і сам дивився на Євстигнєєва. І коли їхні очі зустрілись, Євстигнєєв знов подумав те, що не раз казав Ані: «Не залишить у себе».

В цьому він і не добрий і не злий, а просто зробить, як вирішив. Отже, треба проситися або в штаб полку, або на батальйон, і чим швидше попросишся, тим більше збереже до тебе поваги.

— Ну що, родичу, — всміхнувся Серпілін. — Про що думав, поки я спав?

— Про себе, про свій рапорт, товаришу командуючий.

— Коли про рапорт, то не про себе, а про мене. В такому ділі, ніж самому наказувати, все-таки легше на рапорті написати «згоден». Спасибі. Скільки проїхали, поки спав?

— Поворот на Людиново проминули. Скоро праворуч поворот на Спас-Деменськ. До Рославля ще дев’яносто п’ять кілометрів. Це станція Єрші.