Костянтин Симонов - Останнє літо

Про себе і про власне горе батько так і не сказав.

Сховав те горе під невеселим кепкуванням із жіночих сліз.

І була в цій грубості до інших, поєднаній з тим, що він забув про себе, якась сила й гордість, і це, незважаючи на їхню давню взаємну відчуженість, тепер раптом наблизило Серпіліна до батька.

Як би там не було в них з батьком, а тепер і він теж був для Серпіліна — Росія, що натерпілась горя по саму зав’язку, напрацювалася та й ще працює до упаду і терпляче жде від своїх синів тільки одного: щоб рано чи пізно, але так, як треба, скінчили цю кляту війну остаточною перемогою.

— А ти ж як сам? — спитав Серпілін. — Анатолій казав, що з початку війни ти знову працюєш.

— Не з початку. З початку ще задумувався: все-таки на сімдесят п’ятий звернуло. А потім, коли перед першою зимою почали чоловіків під гребінець гребти, зважився, пішов лікарювати…

— Важко?

— А що ж, на печі лежати та вовком вити легше, чи як? А коли про саму роботу — на голодний шлунок у людей хвороб менше. Травми там чи нашкірні хвороби…

А так чогось іншого — мало. Чиряків, правда, багато, од виснаження, — згадав він. — Ну, а коли хвороба така, що її тільки хлібом з маслом лікувати, то чим тут зарадиш?

Ветеринар негодовану корову й ту без сіна на ноги не зведе. З роботою, як на свої літа, справляюсь. Лікую.

Чирку або флегмону розрізати — руки не тремтять. І зуб, коли треба, можу вирвати… Тобі не треба?

Серпілін усміхнувся, а батько, помітивши в усмішці стальні мости в нього на передніх зубах, спитав:

— Де робили?

— Де робили — мене там уже нема.

— Тепер такі мости навряд чи поставиш, навіть коли в Рязань поїдеш! Техніки кажуть, нічого в них для цього діла немає, все як виметено…

— Як онуки ростуть?

— Старшого мало бачу, з матір’ю в радгоспі працює. Повістки чекає. Сімнадцять уже. А молодші з нами живуть… Картопля торік добра була — і посадити вистачило, і ще два мішки є. Молока від кози — чай забілити вистачає. Живемо краще від багатьох, брехати не стану. Та й у школі в цьому році постарались. Сякий-такий суп, а по тарілці для дітей дають. Радянська влада про тих, кому далі жити, краще-таки піклується, ніж про тих, кому вмирати пора.

Серпілін у першу мить не зрозумів, потім здогадався: «Це, мабуть, про пенсію».

І спитав:

— Яка в тебе пенсія?

— Коли на червінці — велика, жити можна. А коли по нинішніх базарних цінах — на дві хлібини з гаком.

Мабуть, після війни твоя пенсія буде все-таки більша від моєї.

— Поки що не думав. Дожити треба.

— Війна скінчиться — доживеш, — сказав батько. — Он скільки тепер вас, генералів: який наказ у газеті не прочитаєш — по десять генералів. Одні генерали при допомозі інших генералів… Хто ж його знав, що ти генералом будеш. І звання раніше вважали за царське, та й дійшов ти до нього не зразу… Перерва була.

— Перерва була, це правда, — зронив Серпілін.

— Коли торік прочитав про тебе в газеті, що генерал і що орден дали, два тижні в околиці всім, хто тільки прийде, газету показував. І до райвиконкому з нею ходив. Заліза, дах полатати, зразу мені дали, без усякого. Як же це тебе раптом узяли й випустили? — спитав батько.

Серпілін не захотів відповідати на це запитання, бо в ньому звучав подив — не від того, що взяли, а від того, що випустили. Так нічого й не відповів.

— Далеко був? — спитав батько.

— Майже Америку видно.

— Дорогувато, — сказав батько, — самий тільки провіз туди скільки державі коштує. А коли ще й назад…

І нелегко було зрозуміти: чи він серйозно подумав про цей збиток державі, чи пожартував за своєю звичкою.

— Ти от мені скажи, ти от генерал, — озвався батько, помовчавши. — Ти товариша Сталіна сам бачив?

— Бачив.

— Який він на вигляд? Як і на портретах? Чи, кажуть, рябуватий, віспа його зачепила?

— Трохи є.

— Але ж розумний він чоловік, можна сказати, серед усіх найрозумніший… — сказав батько так, ніби те, що зараз він говорив про Сталіна, як про найрозумнішого серед усіх, вступало в суперечку з чимось, що думав він про цього раніше.

— Так чи ні?

— Так. А чого питаєш? По-моєму, це відомо кожному.

— Війна дуже тяжка вийшла, — вів далі батько. — Хто знав, що вона така буде… Мені сімдесят сім, молодшому внукові дев’ятий. А батьки де?

Саме в цю мить хтось постукав, і Серпілін, уже розуміючи, що це прийшла Баранова, підвівся їй назустріч і запросив:

— Заходьте.

Баранова широко відчинила двері, хотіла щось сказати, але, побачивши старого, що сидів до неї спиною, зупинилась, зрозуміла, що це батько Серпіліна, якого вже й не чекали, а він усе-таки приїхав.