Костянтин Симонов - Останнє літо

І голос у батька був той самий, знайомий — тоненький тенорок, без старечої тріщинки.

— Ще й досі співаєш? — спитав Серпілін, пригадавши, як іще замолоду і в немолоді вже роки батько, як тільки вип’є, співав своїм парубоцьким, відчайдушним тонким тенором найрізноманітніших пісень — і старих сільських, і духовних, і задьористих солдатських, знаходячи особливе вдоволення в тому, щоб несподівано, до сторопіння, переходити від одної до другої.

— Тепер тільки й співати, — сказав батько.

Серпілін, сердячись на себе, подумав: «Справді, знайшов про що питати!» Але батько, виявляється, мав на увазі інше.

— Тепер не лише спирт, а й денатурат у аптеці під печаткою. На цілий день прийому хворих — отакеньку пляшечку дають!

Він показав двома пальцями, яка та пляшечка.

— Тут уже для себе, як не крути, не залишиш — совісті не пропили. А горілки — не з нашою кишенею. Та й самогонку гнати немає з чого. А на сухе горло які ж пісні?

І раптом високо й сильно, без єдиної фальшивої ноти, вивів:

Вивів — урвав.

— От перемогу здобудете, заспіваю вам де хоч — чи на криласі, чи на зборах. Коли ж усе-таки перемогу здобудете, га? — спитав батько раптом пошепки, немов про щось таємне, на що так само таємно мав відповісти Серпілін.

— Коли «расточатся врази», тоді й здобудемо, — відповів Серпілін словами з церковного співу, який запам’ятав з дитинства.

— Добре було б хоча б до тієї весни, — сказав батько. — А то знову коровами та жінками оратимемо.

Згадавши, як батько сказав про сухе горло, Серпілін відкрив чемодан і витяг почату пляшку коньяку.

— Може, вип’ємо з тобою?

— А закусити є? — спитав батько.

— Закуски нема. Закуска там, коли приїдемо.

— Там і вип’ємо.

Серпілін поклав пляшку назад у чемодан і знову сів до столу.

— Про наше життя ад’ютанта свого сповідав? — спитав батько.

— Те, що бачив і чув, розповів мені.

— Багато він чув! Попоїв, поспав, знову попоїв та й поїхав. Послухав би, як я, коли в домі жіноцтво тужить…

І став батько розповідати про те, коли та як у їхній дім надійшли одна за одною похоронні на всіх трьох зятів.

Перша похоронна була не похоронна, а просто лист від молодшої дочки, що вийшла за свого залізничника й жила разом з ним з тридцять дев’ятого року у Львові.

Його вбили на другий день війни, коли виганяв з депо паровози. Від неї прийшла листівка з дороги, з Тернополя, коли тікала з дітьми од німців. Тікала, та, видно, не втекла: листів за всю війну більш не було.

— Тернопіль визволили ще в березні.

— Читав, — сказав батько. — А листів нема. Може, куди в Німеччину загнали. Пишуть у газетах, що погнали багато людей!

І став розповідати далі спокійним, рівним голосом, як людина, що давно звикла й стомилась про все це думати.

Старшій дочці, тій, що була за кооператором, прийшло повідомлення, що її чоловік, старшина, пропав без вісті.

Тільки польова пошта, а де, звідки — так і не вичитали.

— Десь у Росії, а Росія велика, — раптом з несподіваною гіркотою сказав батько. — Якраз у страсну суботу одержали. Розговілися сльозами та й стали чекати: може, ще знайдеться — з одним на нашій вулиці так було.

Середній дочці, тій, що була за директором школи, похоронна прийшла минулого року, у вересні, і в листі все сказано: і де, і як загинув старший політрук, і де пам’ятник над братською могилою стоїть — хутір Юр’ївка, за десять кілометрів від станції Комаричі.

Почувши це, Серпілін подумав, якщо за десять кілометрів на південь від Комаричів, то це була смуга його армії, і чоловік зведеної сестри, можливо, служив у ній.

Але питати зараз, на південь чи на північ від Комаричів той хутір Юр’ївка, не слід було. Навіщо тепер уже про це питати?

Спитав замість цього, чи не їздила вдова туди, на могилу.

— От і видно, що ти наше життя погано знаєш, — мовив батько. — Яка тепер їзда!

Серпілін промовчав. Ні, життя він знав, мабуть, не так погано. І знав, що не настала ще пора їздити на могили. Про свого сина він теж знає, де і як поховано, навіть схемку звідти прислали, другий рік у папці лежить.

А поїхати не поїхав — не зміг. Але жінки, буває, роблять неможливе. Тому й спитав.

— Від одної вістей нема, друга день і ніч під боком плаче, а третя за двадцять верст живе, на радгоспній садибі, але зате як приїде та почне… — батько махнув рукою. — А Пелагея за всіх трьох голосить. Єдиний порятунок, що часу в неї мало. Замолоду що їй від бога треба було: крашанки та з жінками в церкві поплескати язиком. А тепер богомільною стала.