Костянтин Симонов - Останнє літо

Просиділи півтори години за коньяком, згадуючи, як усе це було тоді, в сорок першому, коли Шмакова прислали в полк комісаром.

Шмаков після поранення повернувся на кафедру економіки до Московського університету. Як був чудовою людиною, таким і залишився. Тільки ноги немає, по саме нікуди, до стегна, і мучиться з цим — кукса болить, не дає спокою. Одну операцію зробили, погрожують другою.

Шмаков наводив з пам’яті дані про воєнний потенціал німців, узяті з американських джерел, — з чим починали і з чим лишаються: виходило, що, незважаючи на всі американські й англійські бомбування, рівень випуску воєнної продукції в німців по багатьох пунктах все ще не падав, а по деяких — навіть зріс. Але це з останніх сил.

Потенціальні можливості дійшли до краю.

Слухаючи все це, Серпілін з повагою згадав, як ще тоді, влітку сорок першого, виходячи з оточення, його комісар казав, що німці зажерливі, поспішають проковтнути більше, ніж можуть. І бачив у цьому їхній страх перед затяжною війною, на яку не вистачить потенціалу.

Тепер, заднім числом, корінь з цієї задачки видобути не так уже й трудно, але в сорок першому треба було мати добру голову на плечах, щоб, за важких, непосильних обставин думати, а не просто вити з горя.

І не в Архангельському за коньяком тоді все це говорилося, а в лісі, коли гризли розмочений у воді останній сухар, на узбіччі дороги, по якій цілу ніч з гуркотом ішла німецька техніка. «Так, це був комісар! — подумав Серпілін, дивлячись на Шмакова, що сидів проти нього, приставивши до столу милиці. — Таки справді пощастило мені тоді!»

— Стою тепер майже там, де починали з тобою воювати.

— Затяглась війна, погано німці рахували, — сказав Шмаков.

— У нас перед війною теж не скажеш, щоб усе добре пораховано було.

— Правильно, — погодився Шмаков. — З єдиною поправкою: їхній відлік війни — з того дня, який самі собі обрали, визнали себе готовими. А наш — вимушений, ми з двадцять другого червня починати свого відліку не мали наміру. Сподівались, що почнеться в сорок другому або навіть у сорок третьому…

— Ото ж і погано..

— Ну, це вже інша матерія. Моє діло — рахувати. І те, що в німців війна була кепсько порахована, чим далі, тим очевидніше.

— А взагалі вони рахівники непогані, — сказав Серпілін. — Тільки, може, тим із них, які ближче до істини рахували, свого часу слова для доповіді не дали? — Він подивився на Шмакова й підлив у чарки коньяку. — Вип’ємо, Сергію Миколайовичу.

Йому раптом набридла вся ця їхня розумна розмова про німецьку бухгалтерію війни, бо ж на землі був ще й інший лік — своїм могилам на своїй землі. Поки все ще на своїй. Тільки на півдні кілька румунських повітів зайняли, а все інше поки що на своїй. А треба до цієї осені так піти вперед, щоб уже не на своїй.

Шмаков згадав, як Серпілін у першій їхній щирій розмові там, у Могильові, сказав йому: «Ех, Сергію Миколайовичу, брате мій во Христі і в полковій супрязі…» — вгадав і засміявся:

— Подумав я тоді, що ти з семінаристів. А ти, виявляється, з фельдшерів!

Його знову потягло на спогади, але Серпілін не підтримав і звів розмову на інше. Боявся, що Шмаков раптом заговорить про Баранова. А зачіпати цю тему зараз не хотілося.

Він провів Шмакова вже після відбою і трохи спізнився до Баранової. Сказав їй, що затримав товариш по службі.

Вона не дорікала, тільки подивилась на нього, ніби ждала, чи не пояснить він ще чогось. Але він не став пояснювати, а перед ранком вони вперше через це посварилися; виявляється, в неї були такі вимоги до нього, до яких він не звик.

— Чому не сказав мені, що приходив Шмаков? — спитала вона. — По-перше, безглуздо: ми однак тут усе знаємо. Та нехай би я навіть не знала. Ще гірше. Це ж не так просто для тебе — Шмаков. Ви ж, мабуть, розмовляли з ним і згадували про щось важливе для тебе. А це і для мене важливо.

— Про тебе не говорили й не згадували.

Вона прикро зітхнула:

— Та хіба це тільки мене цікавить? Я й не думала, що ти можеш заговорити з ним про мене. Навпаки, знала, що він сидить з тобою й певна була, що така людина, як ти, не захоче говорити з ним про мене.

— І правильно. Саме не хотів говорити з ним про тебе, навіть навмисне повернув розмову так, щоб про тебе не згадувати.

— От бачиш! І все-таки не розумієш, як для мене все це важливо.

— Що?

— Усе. І чому не захотів говорити з ним про мене, і про що говорив з ним, і що згадував, і чому прийшов до мене після цього такий чужий і сумний, наче перед цим довго стояв і дивився у розриту могилу. І не зразу це скинув із себе, хоч і намагався, я бачила… Як я можу чогось не знати про тебе? Я про теплі шкарпетки, про те, що їв і пив, питати не вмію — може, це й погано, але не вмію! А що ти думав, чому прийшов до мене не такий, а інакший… Як я можу цього не знати? Сам подумай! Ми повинні знати одне про одного або все, або нічого. А коли нічого, тоді взагалі нічого не треба. Мені принаймні.