Костянтин Симонов - Останнє літо

— При тих стосунках, які в нас тепер з тобою склалися… — сказав він того першого ранку, коли прокинувся в неї.

Ця фраза здалася їй якоюсь чудною, і вона його перебила:

— Коли «тепер»? Стосунки не починаються з цього і не кінчаються цим. І, як це не смішно, інколи обходяться без цього. У нас з вами, слава богу, не обійшлось. І я рада. Але при чому тут «тепер»? Тепер так? А до цього як?

Він сказав їй тоді «ти», а вона відповіла «ви». І всміхнулась, захищаючи себе від розмови, до якої не була готова. Лише за хвилину до цього вона сама подумала, що тепер хоче їхати разом з ним на фронт, і це слово «тепер», якого вона не вимовила, а він вимовив уголос, по суті, було її власним словом.

Але він, зупинений тоді її усмішкою, наступного дня все-таки договорив, запропонував їй вийти за нього заміж.

Виявляється, це він і мав намір сказати, почавши з тієї чудної фрази про «стосунки, котрі тепер склалися».

Майже все, про що вони говорили одне з одним за ці дні, все або виходило з війни, або входило у війну.

Вона знала війну. Хірург, який зробив близько тисячі операцій, не може не знати війни. Але якось вона сказала, що він, мабуть, набагато краще від неї знає солдатське життя.

Він зразу кивнув, а потім, ніби не погодився сам із собою, сказав:

— А взагалі як не знати, коли в серпні стукне тридцять років служби. Знати — знаю. Але своїми очима, як живе солдат на війні, тепер бачу не так часто, як раніше.

Армія — це вже не дивізія і не полк. Скільки я бачу його, солдата, до атаки, в якій він або живий лишиться, або вмре, або потрапить до тебе на стіл поранений? Хвилину-дві. Із спостережного пункту, в бінокль або в перископ.

Бачу: сидять в окопах, починають за сигналом вилазити, біжать, падають, зникають у диму, який стоїть після артпідготовки. Перед боями, коли проводимо рекогносцировки, повзаємо на животі по передньому краю, вибираємо місце для прориву, тут, звичайно, бачу солдатів і частіше, й ближче, як в інший час. Побалакаєш з одним, з другим, з третім… Зупинишся, а коли треба, й затримаєшся, посидиш, солдати добре відчувають різницю між тим, хто справді хоче їх розпитати — дізнатись про їхній настрій, їхню думку про місцевість і противника, і тим, хто робить це про людське око. А в розпалі боїв сучасна війна лишає командуючому армією мало можливостей для безпосереднього спілкування з солдатами. Коли сум’яття, оточення, те, що переживали раніше, там, звичайно, інше, там і самі часом опинялися в становищі солдата або молодшого командира. А зараз, коли війна, як то кажуть, увійшла в свої рамки…

Вислів «рамки» здався їй тоді дивним і навіть жорстоким, ніби війна — щось таке, що може ввійти в рамки або вийти з рамок. Але те, як він відповів на її буденні слова про добре знання солдатського життя, змусило її знову подумати про своє кохання до нього, яке дедалі дужчало; він був глибший, ніж здавався їй спочатку.

— А знаєш, — помовчавши, сказав він, — про що солдатові найважливіше почути перед новим наступом, коли в тебе в другому ешелоні стоїть свіжа дивізія і він уже розуміє, для чого стоїть, тільки дня не знає, коли почнеться. Як думаєш, у чому солдат бачить турботу про себе, яких слів жде від тебе? Що й артилерії в нас багато до наступу приготовлено, і важкої, й самохідної, і гвардійських мінометів! І що танки до нас прийдуть! І що авіація штурмова нас підтримуватиме, коли підемо! Головне — штурмова. Солдат насамперед у штурмову авіацію вірить.

Кажеш йому про все, що буде за його плечима, бо перед наступом — багато чи мало буде в нього за плечима — це для нього питання життя і смерті… А ще важливішим від твоїх слів, коли сам почує, як уночі танки гуркочуть, або побачить, як важка артилерія в лісах на закриті позиції стає. Тут безвихідна діалектика: за буквою закону, для збереження таємниці, не треба, щоб солдат усе це бачив і чув, а для його настрою, навпаки, треба. — Він помовчав. — Складаним ножиком небагато наоперуєш… Хоча в газетах читав, що й так доводилось. Отак і ми: коли інструменту нема, які з нас оператори? Хоч бувало, що й доводилось…

Якось несподівано зайшовши до нього, ще давно, два тижні тому, вона застала його над книгою. На столі лежала ще купа інших книг із закладками.

— Чи не забагато читаєте, Федоре Федоровичу? — спитала вона тоді.

— А хіба так буває, щоб людина забагато читала? — Він, знявши окуляри, подивився на неї. — Щоб дуже мало людина читала — бачив таких. А щоб дуже багато… Не зрозумів вас. Мабуть, чогось не збагнув.