Костянтин Симонов - Останнє літо

— Ну, навіщо ти мені потрібний, коли б мені не було з тобою добре? Ну сам подумай, — сказала вона йому сьогодні на світанку.

Це була правда. Хоч вона завжди в житті вважала, що не це найголовніше, але й найголовнішого без цього також не було б. «От і збагни тут, що головне, а що не головне», — подумала вона легко й щасливо, радіючи усвідомленню своєї краси, побаченої його очима. Ніби вона не знала про себе два тижні чи місяць тому, яка на вигляд! Добре знала і місяць тому, а раділа зараз.

— Коли б тебе й мене не потягло одне до одного, — сказала вона йому сьогодні вранці, — хіба ти розповідав би мені все, що розповів про себе? І я теж так похапцем усе виклала, що тепер — хоч придумуй! Усе згадую й ніяк не можу згадати, що б його тобі ще розказати.

Щастя робило її смішливою, їй хотілося жартувати і навіть пустувати, і кілька разів за ці дні вона помічала на його обличчі подив.

Вона казала йому все, що спадало їй на думку, а він найчастіше говорив, уже заздалегідь вирішивши для себе всі «так» і «ні». І це означало, що обом їм доведеться ще звикати до того, що вони по-різному звикли думати й по-різному говорити.

Ось тільки де і коли вони звикатимуть до того, що вони різні люди і в них різні звички…

Він запропонував їй вийти за нього заміж. Вона відповіла, що, коли він через кілька днів поїде на фронт і залишиться там до кінця війни, і вона теж поїде й опиниться на фронті в зовсім іншому місці, їхня поїздка до загсу нікому не потрібна — ні йому, ні їй. Він не новобранець, а вона не дівчина, з якою про всяк випадок треба одружитися, перед тим як іти на дійсну службу. Зовсім інше, коли б вони опинилися разом на фронті; хоч будь-яке родинне життя на фронті все одно несправедливість в очах тих, кому це й приснитися не може, та все-таки люди менше ображаються, коли начальство на фронті живе з законною дружиною.

Тоді він промовчав, нічого не відповів їй.

Відповів на другий вечір. Сказав, що думав над її словами і не може з нею погодитись. Вона повинна сама розуміти, як він хоче бути разом з нею, але він ніколи не вважав це за можливе для себе. Навпаки, вважає, що цього взагалі не повинно бути в армії. Коли б усім, кому тільки можливо, давали короткі відпустки для побачення з родинами, — це було б меншим злом для служби.

— Це в теорії, — сказала вона. — А на практиці не так.

— На практиці не так, — згодився він.

— Невже, пізнавши мене, ти здатний думати, що я не зуміла б там, на фронті, жити поруч, не заважаючи тобі?

— А я не про тебе кажу. Я про себе.

— Що значить про себе?

Він став пояснювати, що це означає: що на його плечах армія і що від кожної його помилки чи недогляду залежатиме життя людей і успіх справи. Що в нього, як і в кожної людини, сили обмежені і він повинен віддавати їх війні і не думати на фронті ні про що інше, в тому числі й про її безпеку…

— Про свою безпеку я й сама подумала б, та гаразд, хай буде так! Не поїду! — спинивши його, вона сказала із спокійною гіркотою.

Він звів на неї очі так, ніби вона винесла йому вирок.

— Чого дивишся на мене? — Вона розсердилась, що він її не зрозумів. — Хіба я щось погане тобі сказала? Не поїду до тебе на фронт, не буду жити з тобою під одним дахом. Почнемо жити під одним дахом, коли скінчиться війна. А зараз поїду на фронт до іншої, не до твоєї армії й писатиму тобі листи. Інколи довгі, а ти можеш відповідати короткими, але щоразу.

Він поцілував її руки й спитав:

— А чому ти все-таки не хочеш…

— Тому що це було б безглуздям — бігти до загсу, ніби не віримо одне одному. Навіщо нам це потрібно, поки ми не разом?

Хоч як це дивно, минуло тільки чотири дні й чотири ночі відтоді, як він уперше зостався в неї, чи відтоді, як вона вперше залишила його в себе. Як це вийшло, зрештою, не так і важливо. Важливо, що це було і що вони обоє цього хотіли і зробили так, як хотіли.

Три ночі з цих чотирьох вони були разом, а одну в неї вкрало чергування по санаторію. І вони вранці зустрілися так, ніби довго не бачились.

Так, усе це буде дуже важко, хоч і з дуже довгими листами — однаково важко.

Все, про що вони говорили в ті дні та ночі, і лежачи в ліжку, і сидячи одне проти одного за столом, і зустрічаючись по дорозі до їдальні чи в лікувальний корпус, уривками, випадково і навмисне, — все це тепер склалося в єдине довге освідчення: хто ти — кожен з вас. І чому ви обоє — кожен з вас — так потрібні одне одному?

Вона, всміхнувшись, згадала, як вони спочатку плутались; то одному, то другому здавалося дивним говорити «ти».