— Я кажу конкретно про вас тут, зараз, у санаторії.
— Конкретно — надолужую. Багато чого прогавив. За браком часу і надміром справ.
— А що ви читаєте? — спитала вона. — Що вам зараз найбільше потрібно?
— Що потрібно? Військовій людині в моєму становищі майже все потрібно. Від метеорології до психології. Легше сказати, що нашому братові не потрібно. В ідеалі, звичайно. А на практиці… — Він поклав перед нею книжку в сірій пошарпаній палітурці. — Зараз, наприклад, дочитую якогось Сікорського. Чули про такого?
— Будівник літаків?
— Ні, генерал. Воював з нами в польську війну, а потім був головою першого емігрантського польського уряду в Лондоні. А потім, коли в нас почали польські частини формувати, приїздив до нас домовлятися. А потім загинув над Гібралтаром. Ходять чутки, що англійці його знищили за те, що він нібито надто далеко пішов нам назустріч.
Допускаю таку можливість. Їй у душі не хотілося допускати такої мерзенної можливості, тим більше під час війни, яку ми разом з англійцями вели проти німців. Але вона промовчала. Мабуть, він знає краще, коли говорить.
— У тридцять четвертому році, вже у відставці, він написав книгу «Майбутня війна». Оцю. Генерали, коли вони у відставці, залюбки пишуть книги. Може, і ми, коли будемо у відставці, теж почнемо, — всміхнувся він. — Книга не дурна, навіть розумна. Десять років тому писав у ній, що майбутня війна буде несхожа на війну чотирнадцятого року, бо виникли нові фактори: більшовизм і його антитеза — фашизм. І тому зіткнення націй набуває в цій війні політико-соціального характеру, свідками чого є ми з вами четвертий рік… Ну і багато чого іншого, — він погортав і закрив книгу, — вже безпосередньо по нашій спеціальності. Про відродження маневру, про темпи наступу, про дії механізованих військ… Писав, між іншим, що для Польщі зближення з Німеччиною було б не політичною помилкою, а самогубством. Цікаво читати, як люди звідти, з минулого, думають про цю війну, що йде перед твоїми очима… Тут у вас, у Архангельському, хороша бібліотека. Навіть на диво. Таке збереглося, що й уявити собі не міг!
Вона потім кілька разів згадувала цей стіл з книжками, за яким він сидів, як дуже зголодніла людина, що зопалу замовила більше, ніж може з’їсти. Досі їй завжди здавалося, що вона багато читає, а тепер, після зустрічі з ним, не здавалось.
Вона призналася в цьому, і він усміхнувсь:
— Нічого, ти молодша за мене на десять років. Ще випередиш. Будемо після війни читати: я книгу — ти дві, я дві — ти три.
— А що ти думаєш робити після війни? — спитала вона.
— Як це — що робити? Служити до граничного віку.
Треба сподіватися, встановимо його після війни. Стане розуму. Як не прикро, але армія старіти не має права.
— Ну, а все-таки ти особисто, чого ти хочеш для себе після війни?
— Мені якось мій колишній командуючий Батюк докоряв: «У тебе, — каже, — дві душі на одне тіло — одна стройова, а друга штабна». Близький до істини, хоч не бачу в цьому біди. Штабна душа хоче після закінчення війни кафедру оперативного мистецтва одержати в академії Генерального штабу, а стройова проситься округом командувати, якщо дадуть. До речі, де подівся Батюк — і сам, і дружина? Ви, медики, все знаєте — і що належить, і чого не належить.
— На цей раз не знаю, — сказала вона. — Знаю тільки, що позавчора його до Москви викликали, повернувся, виписався й поїхав.
— Мабуть, призначення одержав. Цікаво, куди його тепер?..
Сьогодні на світанку, коли прокинулись, вона раптом сказала йому:
— А я знаю вашого начсанарма.
— Генерала Нефедова?
— Тепер генерал, а був професор — патологоанатом. Він у нас на третьому курсі читав. І вже тоді здавався всім нам немолодим.
— А він і є немолодий, мій ровесник, — усміхнувся Серпілін.
— Тебе це не стосується, — засміялась вона й спитала — А от буде в нас дитина — що тоді? Не подумав про це?
— Не подумав.
— А даремно. Я цілком на це здатна, тільки ще сама не знаю: хочу я цього чи не хочу. Здається, все-таки не хочу. Пізно.
Він мовчав.
Вона невиразно, в напівтемряві бачила його обличчя, і їй здалося, що йому дивна сама думка, що в нього ще може бути дочка або син. «І справді, це було б дивно», — подумала вона не про себе й не про нього, а про своїх дорослих синів; подумала й осміхнулась.
— Чого ти? — спитав він.
— Немолодим людям треба менше говорити про свої пристрасті, хоч іноді й хочеться. Мабуть, це смішно, якщо дивитися на нас збоку.
— А кому це треба — дивитись на нас?
Читать дальше