Костянтин Симонов - Останнє літо

— Після того як забрали коштовності, бо Сергій Петрович відмовився їх добровільно здати, і його вислали на Соловки, це, як ви знаєте, відбилось і на моїй з Геннадієм Михайловичем долі; йому на цивільну службу довелося перейти рахівником.

— Знаю. Він мені пояснював.

— Але зовсім не піклуватися про брата я, звісно, не могла; я й на Соловки до нього їздила, і в Томськ на вільне поселення. Він облишив там, у Сибіру, мирські справи й прийняв духовний сан. А перед війною його висвятили на воронезьку єпархію, і він залишив Воронеж уже під бомбами на вимогу свого духовного керівництва. «Он, виявляється, де її братик був улітку сорок другого! — подумав Серпілін. — Недалеко від нас, грішних, у тих самих краях. Тільки та різниця, що він на вимогу свого керівництва залишив ті краї під бомбами, а ми, грішні, на вимогу свого керівництва хоч і під бомбами, але не залишали їх до останньої можливості».

А про те, що його шурин став чи то архієреєм, чи навіть митрополитом, Пікін не говорив. Або соромився, або ж побоювався, що Бережний кепкуватиме з нього.

— Брат у миру був Сергієм, а як прийняв сан, — став Никодимом, — сказала Пікіна так, ніби, почувши це ім’я, Серпілін зразу повинен зрозуміти, хто її брат.

Він справді пам’ятав це ім’я з газет. Цей Никодим був чи то членом комісії по розслідуванню фашистських злочинів і підписував її документи, чи то підпис його стояв під закликами про участь віруючих у збиранні коштів на танки й літаки для Червоної Армії.

— Відтоді як він переїхав до Москви, я веду його господарство. Ну, яке господарство! — Пікіна розвела руками, ніби хотіла пояснити цим жестом: яке може бути господарство в духовної особи. — Але про хліб насущний думати не доводиться. До того ж, — трохи повагавшись, додала вона, — у мене від нашої мами дещо збереглося. Два її кулони й брошку я на початку війни пожертвувала. Але все-таки трохи лишила й на чорний день.

Вона ледь помітним рухом руки показала на сережки у вухах. «Ось навіщо ти їх наділа, — подумав Серпілін. — Щоб довести мені, що не бідуєш».

Тим часом Пікіна тією самою рукою, якою перед цим показувала на сережки, делікатно посунула по столу конверт.

— Гаразд, не треба, то й не треба.

Серпілін узяв конверт і увіпхнув його в польову сумку, що лежала на столі, вирішив додати ці несподівані гроші до тих, що збирався лишити батькові.

— Ви не знаєте нічого нового про Геннадія Миколайовича? — спитала Пікіна, якій давно кортіло спитати про це, головне для неї, але не розпочинала цієї розмови, поки не позбулася незручності з грошима, яка хвилювала її.

— На жаль, не знаю, — сказав Серпілін, — нам таких відомостей не сповіщають. Та, мабуть, і самі не мають.

Він справді нічого не знав про Пікіна. Зовсім нічого.

Восени минулого року, коли історія з Пікіним лишилась позаду і без наслідків, після Курської дуги і нових нагород, які одержали за неї, Серпілін написав у інтендантське управління запит: які права на одержання одноразової допомоги й пенсії мають жінки тих генералів, які потрапили в полон?

Пікін буквально напередодні полону дістав звання генерала, але в розпалі боїв, так і не встиг переобмундируватись і в повідомленнях німців пройшов як полковник.

А в наших інтендантських документах був уже генералом.

Відповідь прийшла досить швидко. Інтендантське управління повідомляло, що сім’ї генералів, які потрапили в полон, забезпечуються пенсією і одноразовою допомогою лише в тому разі, коли про цих генералів є дані, що вони не зрадники.

Думку, що дружина Пікіна могла б одержувати пенсію, довелося облишити. І зараз не було потреби розповідати їй про все це.

— Треба тільки вірити в міцне здоров’я Геннадія Миколайовича, що витримає полон. Тим більше, що до кінця війни тепер уже не так довго. А що поводиться в полоні як належить, особисто я сумніву не маю, — додав Серпілін те головне, що, як він вважав, слід було їй сказати.

— Ну які ж тут можуть бути сумніви? — сказала вона тихо й просто, як про звичайнісіньку річ, в котрій ніхто не міг сумніватись. — Тільки б здоров’я не підвело. У нього ж діабет перед війною починався!

— Щось не помічав за ним, — мовив Серпілін, подумавши, що, мабуть, Пікін не давав цього за собою помічати, був не з тих, хто скаржиться на здоров’я.

— Ще одного побоююсь, — зітхнула Пікіна. — Пишуть, що наші союзники Німеччину бомблять, страшенно бомблять! Коли б він там не постраждав! Адже вони куди попало все це кидають. Я пробувала через Червоний Хрест дізнатися про його долю. Потрапила до самої Пєшкової, Катерини Павлівни. Приємна, вихована жінка. Але вона сказала, що Червоний Хрест нічого не знає. Ми, виявляється, в свій час якоїсь там взаємної конвенції не підписали і тепер нічого не можемо дізнаватися про полонених. Англійці й американці можуть дізнаватись, а ми не можемо.