Костянтин Симонов - Останнє літо

Зрозуміла й сказала зовсім не те, що думала.

— Товаришу генерал, принесла вам аптечку на дорогу.

Хотіла покласти у віліс, та його досі нема…

Батько, зацікавлений, швидко обернувся до неї, а Серпілін сказав їй так, ніби тут батька й не було:

— За аптечку спасибі. А поговорити нам з тобою всетаки треба.

І, взявши Баранову під руку, кинув батькові:

— Посидь, зараз прийду.

Вони вийшли з будинку й зупинилися за рогом край довгої алеї, яка вела до головного корпусу, що жовтів удалині.

— Батько? — спитала вона.

Він кивнув.

— Я так і зрозуміла. Чому не познайомив мене з ним?

— Шкода часу. У нас і так його мало. Повернусь — поясню. Все одно спитає. — Мабуть. Оглянув мене всю з голови до п’ят. Я його іншим уявляла, — сказала вона, і Серпілін відчув, що батько їй не сподобався. — Коли ж ти тепер їдеш?

— Як тільки машина повернеться.

— Не затримаєшся через нього?

— Тепер уже не можу.

— Ось візьми аптечку.

Вона все ще тримала під пахвою ту аптечку, а зараз віддала йому. І тепер у нього руки були зайняті, а в неї — вільні. Вона обняла його й спитала:

— Як же ти житимеш без мене? Досі думала це про себе, а зараз раптом про тебе.

Серпілін краєм ока помітив: хтось пройшов поблизу.

І вона побачила, що він де помітив.

— Нічого, — сказала вона. — Як син мені писав: «Далі фронту не пошлють, менше взводу не дадуть». У крайньому разі, скажуть або напишуть, що знається лікарочка з хорошим чоловіком. А я підтверджу: справді, знаюся. Як, підтвердити?

І спинила його, не дала відповісти:

— Що ти! Я жартую. Просто все ще ніяк не придумаю, як жити без тебе. Заплакала б зараз — є, кажуть, і такий спосіб виявляти почуття. А говорити нема чого. Все сказали.

Вона подивилась мимо нього, ніби про щось раптом згадала, і, знявши з руки великий чоловічий годинник, простягла йому:

— Візьми.

Він знав од неї, що цей годинник був пам’яттю про батька і що вона вже кілька років носила його не знімаючи, але саме це й не дало змоги йому заперечити. Він мовчки взяв годинника й надів на руку. А свого, знятого з руки, тримаючи за розстебнутий ремінчик, нерішуче простяг їй. Вона всміхнулась і на якусь мить заплющила очі, дала зрозуміти, що саме цього й чекала від нього, що так і треба було зробити; вона взяла годинник і поклала в кишеню свого білого халата.

— До побачення, рідний… Ну що тобі ще сказати?

Вона кілька разів поцілувала його.

— А тепер мені треба йти на обхід. А ти повертайся до будинку.

— Чому це?

Йому не хотілося йти до своєї кімнати. Йому, навпаки, хотілося, щоб вона пішла туди, до головного корпусу, по тій довгій алеї і він міг би ще довго дивитись їй услід.

— Іди, йди. Це ж не ти мене, а я тебе проводжаю. Іди.

І, знову міцно поцілувавши, одірвалась од нього й сказала ще раз, уже суворо:

— Іди.

Він розумів, як їй важко, повернувся й пішов.

Уступивши до кімнати, не глянувши на батька, став біля вікна й дивився їй услід, відчуваючи себе винним, ніби вона йому заборонила, а він усе-таки потай це робить.

Вона йшла по алеї, тепер уже далеко, в надітому поверх обмундирування білому накрохмаленому халаті, який жартома називала своєю парадною формою.

Алея тяглась далеко, і він дивився вслід ще довго.

Потім обернувся до батька.

— Це хто? — спитав батько.

— Мій лікар.

— Оця, мабуть, тебе не пустила до мене приїхати?

— Ця, — сказав Серпілін. — Коли війна закінчиться, одружуся з нею.

— А згоду маєш?

— Маю.

— Розумію.

І бриніла в цьому батьківському «розумію» ледь помітна усмішка: «Звичайно. Як не дати згоду тобі, генералові?»

— Показна жінка, — помовчавши, сказав батько. — Але ж ти, пробач мені, вже чоловік підтоптаний. Чи не молода вона для тебе?

— Нічого, — сказав Серпілін з певністю, за яку вдячний був їй.

— Розумію, — повторив батько з новою, інакшою, ніж досі, інтонацією, тепер, певно, подумавши не про сина, а про себе і про свою сім’ю: «Якщо одружиться, значить, усе, що буде, їй».

Серпілін відчув цю занепокоєність, за якою стояло довге спільне життя із скупою й хваткою жінкою, і згадав про гроші, які треба віддати батькові; і ті, що відкладав сам, і ті, що вчора принесла Пікіна. Розстебнув польову сумку, витяг з неї обидва конверти й поклав перед батьком:

— На тобі гроші. Тут на всіх, сам дивись, кому скільки. Антоніну з сином теж. не забудь, — на всяк випадок сказав він про сестру, що жила окремо від батька. — Тут вісім тисяч.

Батько взяв конверти, повагався трохи — чи не полічити, але лічити не став, а, розстебнувши ватник, довго розсовував гроші там, під ватником, у різні кишені — і ліворуч, і праворуч.