Галина Вдовиченко - Тамдевін

Однак найсильнiше враження справляв сильно похилений шпиль на башточцi. Здавалося, кiлька порухiв сильного вiтру — i витончена робота, яку вивершував досконалий металевий вiзерунок, опиниться на землi. Дах колись прикрашали чотири кулi. Якби не одна, що збереглася, важко було б здогадатися, що було колись на грубих металевих штирях.

Дiм був настiльки дивний i настiльки не вписувався в своє оточення, що я майже не здивувалася, прочитавши на табличцi бiля входу: «Неврологiчне вiддiлення».

Повернулася за кермо i кiлька хвилин не повертала ключ запалювання.

…За Старою Сiллю пейзаж на обрiї змiнився. Сонце зникло, навiть не помiтила куди — чи то сiло за довгий блакитний кряж, чи сховалося за далеким лiсом. Щойно було — i вже немає.

Коли промайнув придорожнiй вказiвник «Муроване», з суцiльної гряди чiтко виокремилися двi гори, якi за формою нагадували жiночi груди.

Як не дивно, пам'ятала це мiсце — ми зупинялися на цьому перевалi, коли на останньому курсi усiєю групою їхали до Марiйки на весiлля у її пограничну далечiнь. Побачивши гiрську панораму, закричали: «Зупинiться, зупинiться!» — та й поставали на поворотi, забувши про команду «Дiвчата — налiво, хлопцi направо». З'ясувалося, що тримаємо путь за тi гори. I тодi немов сама знайшлася назва «Загруддя», а хлопцi запропонували свiй варiант — «За пазухою».

Тему грудей розвинув Марiйчин дядько — вiн гонорово приїхав за студентами старим роздовбаним автобусом аж до самого Львова, розважаючи молодняк своїми жартами: «У Старосамбiрському районi є три найгарнiшi села: Велика Передiльниця, Волосянка та Мурованi Ляшки…»

I перший реготав по-школярськи над своїми дотепами.

Зупинилася на узбiччi. Повiтря прозоре i смачне, нiби джерельна вода. Двi однаковi гори синiли в призахiдному туманi. Серпантином униз звивалась дорога, аби далi знову вискочити угору, ще вище, назустрiч мальовничим краєвидам. Чому я так рiдко тiшу себе дрiбними радощами? Вiд них — найбiльша втiха. Зупинитися i вийти з машини — така проста, усiм доступна насолода. Спостерегти змiни у деревах та травi, вiдчути рiзницю мiж денним та вечiрнiм повiтрям. Запам'ятати гру кольорiв та вiдтiнкiв на жовтневих пагорбах. Куди я постiйно жену?

Намагаюся усюди встигнути, а досягаю протилежного — усе проходить повз мене, однаково не встигаю. Чим далi — тим бiльше не встигаю.

У цi вечiрнi хвилини осiнь вiдверто демонструвала менi свої принади — вона достигла, нiби пiзнє яблуко, а я навiть не помiтила, як вона переходить iз однiєї стадiї в iншу. Пам'ятаю лиш перший дзвiночок, коли вийшла з дому на своєму проспектi Корольова — i побачила пiд деревом кiлька жовтих листочкiв. Лiто, серпень, i думка: незабаром осiнь… Пропустивши усi промiжнi зупинки, немов прокинулась здивована: люди добрi, який розкiшний зрiлий жовтень!

Дерева вздовж дороги починали облiтати з нижнiх гiлок.

Посерединi листя було жовтим, а верхiвка ще залишалася зеленою. Осiнь пiднiмалася вiд землi до неба. Можливо, це загальне правило, якого дотепер не помiчала?… Е нi, у кожного дерева — свiй характер. У довгому волоссi придорожнiх верб вже блимали срiблясто-жовтi нитки, що нагадувало мелiрування тоненькими смужками по зеленому. Старiючi верби художники малювали вже тисячi разiв… А такими, може, лиш я їх побачила.

…У жовтнi сутенiє рано. Останнi кiлометри долала вимушено повiльно, обережно об'їжджаючи ями на трасi. Дорога — для вiдчайдухiв-екстремалiв та для тих, хто не має вибору. «Смерть ходовiй частинi» — як i понад десять рокiв тому, коли ми їхали гамiрною студентською ватагою. Побитий асфальт зiйшов клаптями, часто-густо залишивши баюри, заповненi брудною дощiвкою. «Жабка» гiдно проходила випробування, тримаючи марку, i дедалi бiльше нагадуючи вiйськовий бетеер. Коли повернули на ґрунтiвку, всюдихiдна «Таврiя» вiдчула себе впевненiше i поскакала, мов кiзочка.

Дорога була майже безлюдна. У густих сутiнках вже за Добромилем побачила самотню фiгуру на дорозi. Зауважила її лише завдяки «пiдсвiтцi» на одязi. Провiнцiйна гусяча звичка — ходити у сутiнках посеред дороги. У непохитнiй впевненостi, що водiї тебе бачать здалеку…

Марiйка стояла бiля розчахнутих навстiж ворiт, чекала, закутавшись у вовняну картату хустку.

Серце пiдстрибнуло, закалатало. Я вискочила з машини, не заглушивши мотора. Подруга обiйняла мене, вiдсторонилася, аби роздивитись. Її очi сяяли.

— Чого стоїш на холодi? — дорiкнула їй. — Ти ж сказала — крайня хата за розлогим дубом. Я б не заблукала!

— Хто вас, пiтерських, знає! Ще трохи — i кордон. Пояснюй потiм хлопцям на заставi, як ти опинилася у прикордоннiй зонi.