Галина Вдовиченко - Тамдевін

Я з насолодою втягнула носом вечiрню прохолоду:

— Боже! Яке повiтря! Роби, Марiйко, з цим повiтрям закрутки — i продавай у мегаполiсах. Попит гарантовано!

Марiя засмiялася.

— Заїжджай сюди, — показала рукою. — Сюди давай, за стодолу.

У сiнях дерев'яної хати зi мною чемно привiталися дiвчатка-бiлявки, Оксанка й Наталочка. Вони зашарiлися вiд обiймiв та поцiлункiв, розгубившись, перезирнулися. Не знали, чи можна вже розгортати подарунки, а чи краще без зайвого поспiху вийти з пакунками у сусiдню кiмнату i вже там дати волю цiкавостi. Дiвчата були майже одного зросту, хоча одна вже у третiй клас пiшла, а друга лише мiсяць тому стала першокласницею. Першокласниця не мала верхнiх переднiх зубiв, вона дуже кумедно й зворушливо виглядала, коли усмiхалася.

Марiйчин чоловiк Петро посивiв та схуд. А мама — панi Оля — залишилася такою ж, якою була у часи нашого студентства. Вже тодi вона видавалася нам старшою жiнкою, особливо — через спрацьованi руки з синiми випуклими жилами. Я пам'ятала її покрученi пальцi з хворими суглобами та темними трiщинками на загрубiлiй шкiрi. Панi Оля накривала на стiл — притрушувала щойно зваренi вареники смаженою цибулею. Запах у хатi стояв такий, що рот миттєво наповнився слиною. Вже й забула, як пахне цибуля, смажена у свiжому смальцi.

— Давно тебе чекаємо. Давай одразу за стiл, доки не вистигло! — закомандувала Марiя. — Усе решта — потiм.

— Обiцяла молоком вiдпоювати, — нагадала я, побачивши стiл, — а наготували, як на весiлля.

— Йой! — озвалася панi Оля, вiдставляючи вбiк макiтру з варениками i розв'язуючи фартух. — Я ще корови не здоїла. Зара буде молоко, зара.

Вона збиралася негайно бiгти до стайнi.

— Панi Олю, — зупинила її, - це у мене жарти такi недолугi. Бовкнула, не подумавши. Давайте їсти, бо ж слиною вдавлюся…

Господиня розгублено озирнулась на доньку.

— Мамо, — пiдтримала мене Марiйка. — Онде ж молоко стоїть, у ринцi. Лишень би хотiли…

— Воно несвiже, вранiшнє, - не вгамовувалася панi Оля.

Мене ця фраза розчулила остаточно.

— Несвiже вранiшнє?! — повторила я. — Нам би по наших Львовах та Пiтерах таке несвiже пити. У паперових пакетах молоко й за мiсяць не скисає. Бо з консервантами! А ви кажете, несвiже вранiшнє…

Марiя вже стояла з рушником напоготовi бiля рукомийника — точної копiї «умивальникiв начальника» iз книжки дитинства.

Я iз задоволенням пiдбила знизу металевий патичок з бумбочкою на кiнцi — отримала порцiю води з бачка… Нiби учора це було: лiто, село на Iвано-Франкiвщинi, ситцева сукенка з круглим комiрчиком, з плямами на животi вiд роздушених вишень, сачок для метеликiв у руцi, бабця кличе обiдати… Де тi «мийдодири» дитинства? Ось один з них — людям служить, не протiкає, не шкутильгає, на пенсiю у дровiтню не збирається.

…Стiл аж просився на полотно. На святковiй, вишитiй маками скатертинi, парувала в глиняному полумиску гiрка вареної картоплi з пiдталою грудкою вершкового масла. У поливаних макiтрах — вареники, щедро притрушенi золотисто-коричневими шкварками зi смаженою цибулею: бiлi вареники окремо, темнi — окремо. Першi, мабуть, з картоплею чи сиром, або i з тим, i з тим навпiл. А другi — з квасною капустою. Знаю — бо вони зi шкварками зверху. Якби були без шкварок, ще б засумнiвалася — раптом солодкi, з маком? Бо ж темнi. Хоча, коли я востаннє їла вареники з маком? Мабуть, ще в дитинствi, у баби в селi, коли на кожному городi маку росло повно. Картину зваблення довершували маринованi бiлi грибочки, огiрки з палець завбiльшки та домашнiй грубо порiзаний сир, политий жовтою сметаною.

Вiдчула лютий голод, немов не їла три днi. Ми гамiрно всiлися, я взяла собi на тарiлку темних вареникiв й не втрималась, одразу вiдкусила. Не вiдгадала, вони виявилися з капустою та гречкою навпiл.

Петро тим часом витягнув з глибин старого, рiзьбленого креденса пляшчину без етикетки. З одного погляду на неї стало зрозумiло: це самогон.

— А може… — вiн зробив красномовний жест, обвiвши страви на столi розкритою догори долонею, — по келiшку бiмберу за зустрiч?

Я негайно погодилася:

— За законом гармонiї — тiльки бiмбер!

До такої гостини i справдi пасувало нiщо iнше як домашнiй самогон. Ковток прозорої рiдини проклав гарячу стежку вiд горла до шлунка. Петро, зауважила, випив мiнералки.

Поступово, за розмовами, наїлися як удави.

А тодi вже панi Оля пiшла до стайнi, прихопивши низенький ослiнчик, цинкове вiдро та шматок змоченої у теплiй водi марлi — аби обтерти коров'ячi дiйки.

— Я з вами! — пiдхопилась я. — Подивитися хочу.