Лусі Мод Монтгомері - Джейн з Ліхтарного Пагорба

Взяла з собою Джоді, яка широко розплющеними очима видивлялася на пишноту Веселої, 60, і дала їй ляльку, що давно вже спокійно спочивала у нижній шухляді величезного чорного гардеробу в кімнаті Джейн. А потім повела Джоді ще до маминої кімнати, щоб показати їй речі на маминому столі… посріблені щітки до волосся, пляшечки парфумів з кришталевими корками, які вміли робити веселку, прегарні персні на маленькій золотій таці. Там їх застала бабуся.

Вона стояла на порозі і дивилася на них. Можна було відчути, як тиша поширюється по кімнаті, наче холодна задушлива хвиля.

— Чи можна запитати, Вікторіє …, що це означає?

— Це… Джоді, — здригнулася Джейн. — Я… я її привела, щоб віддати їй свою ляльку. Бо вона жодної не має.

— Справді? І ти віддала їй подарунок тітки Сильвії?

Джейн одразу збагнула, що вчинила щось невибачальне. Досі їй і на думку не спадало, що вона не вправі віддати власну ляльку.

— Я тобі не забороняю, — сказала бабуся, — гратися з цією… цією ДЖОДІ на її подвір’ї. Що є в крові, те рано чи пізно озветься. Але, якщо твоя ласка…, не приводь сюди свого наброду, моя люба Вікторіє.

Її люба Вікторія разом із бідною враженою Джоді забралися так швидко, як тільки могли, залишивши ляльку. Але цього разу і бабусі не обійшлося насухо. Вперше дістала відсіч. Джейн зупинилася на порозі і кинула на бабусю осудливий погляд карих очей.

— Ви несправедливі, — сказала. Її голос ледь дрижав, але відчувала, що повинна це сказати, хоч як би потім бабуся не звинувачувала її в зухвальстві. Тоді спустилася разом із Джоді, а в душі мала дивне почуття задоволення.

— Я не набрід, — мовила Джоді. Її губи тремтіли. — Звичайно, я не така, як ви… Міс Вест каже, що ви З ВИЩИХ КЛАСІВ…, але мої родичі були порядні. Так казала кузина Міллі. Казала, що вони завжди за все платили, як були живі. А я досить важко працюю, щоб платити за себе міс Вест.

— Ти не набрід і я тебе люблю, — сказала Джейн. — Ти і мама — єдині люди на світі, яких я люблю.

Але, коли вона це казала, щось її кольнуло в серце. Раптом спало їй на думку, що таке двоє людей порівняно з усіма мільйонами на світі… Джейн не могла згадати, скільки точно тих мільйонів, але знала, що це недобре… дуже мало любові.

— А мені так подобається любити людей, — подумала Джейн. — Це так приємно.

— А я нікого, крім тебе, не люблю, — сказала Джоді. Вона вже забула свою образу, як Джейн зацікавила її спорудженням замку із старих бляшанок у кутку двору. Міс Вест збирала ті бляшанки для свого сільського родича, що у якийсь таємничий спосіб їх використовував. Оскільки він усю зиму не показувався, то набралося достатньо банок для будівлі з вежею. Зрозуміло, що наступного дня Дік усе те розвалив, але Джейн та Джоді мали чимало втіхи, зводячи замок. Ніколи не довідалися, що містер Торрі, один із мешканців будинку 58, багатообіцяючий архітектор, ставлячи автомобіль у гараж, побачив їхній замок, який блищав у місячному світлі, і присвиснув.

— Дивно, що це збудувало двоє дітлахів, — сказав він.

У ту мить Джейн, яка давно вже мала спати, зовсім не сонна лежала у своєму ліжку і складала історію про своє життя на Місяці, дивлячись на нього через вікно.

«Місячна таємниця» Джейн, як вона це називала, була єдиною річчю, що нею вона не поділилася ні з мамою, ні з Джоді. Чомусь не могла. То було її власним, якби розповіла, воно б розбилося. Вже три роки Джейн у мріях постійно вибиралася на Місяць. То був мерехтливий фантастичний світ, де вона жила так чудово і так насичено, що ті невідомі зачаровані джерела серед сріблястих пагорбів на якийсь час вдовольняли найглибші прагнення її душі. Перш ніж знайти дорогу на Місяць, Джейн мріяла потрапити у Задзеркалля, наче Аліса. Вона так довго стояла перед дзеркалом, сподіваючись дива, аж тітка Гертруда зауважила, що Вікторія — наймарнославніша дитина, яку вона бачила.

— Справді? — запитала бабуся, наче м’яко дивуючись, які б то Джейн мала приводи для марнославства.

Зрештою, Джейн сумно констатувала, що до Задзеркалля вона не потрапить. Але однієї ночі, коли вона лежала сама у своїй великій неприязній кімнаті, побачила, як крізь вікно до неї зазирає Місяць…, спокійний, гарний Місяць, що ніколи нікуди не квапився, — і почала творити власне місячне життя. Там вона їла чарівну їжу і в супроводі вимріяних друзів блукала по чарівних полях, повних дивовижних білих місячних квітів.

Але навіть на Місяці мрії Джейн не могли відбігти від її головної пристрасті. Раз Місяць зроблений зі срібла, то його щоночі треба було чистити й полірувати. Джейн та її друзі з безмежною радістю чистили Місяць. Виникла навіть розроблена система заохочення працьовитих полірувальників та покарання ледачих. Ледачих зазвичай засилали на зворотній бік Місяця, де, як прочитала Джейн, було дуже темно і дуже холодно. Коли їм, промерзлим до кісток, дозволяли повернутися, вони настільки раді були зігрітися, що протирали Місяць так старанно, як лише могли. У такі ночі Місяць, здавалося, був яскравішим, ніж завжди. Як це було весело! Джейн ніколи не було самотньо в ліжку, окрім тих ночей, коли місяця не було. Гострий зір Джейн помічав тонкий серпик у західній стороні неба, і це її сповіщало, що друг повернувся. Надія на веселі місячні ночі підтримувала її протягом багатьох тужливих днів.