— О-т-т-а-в-а, — сказав дядько Вільям Джейн. Джейн відчула, що тепер вони всі, окрім мами, приглядаються до неї, шукаючи, до чого б причепитися, а тітка Сильвія Колмен насадила на ніс лорнет з довгою чорною стрічкою і глипнула на Джейн, наче бажаючи довідатися, як виглядає дівчинка, що не знає столиці власної країни. Під паралізуючим впливом її погляду Джейн випустила вилку і скорчилася, побачивши очі бабусі. Бабуся торкнулася маленького срібного дзвоника.
— Принесете міс Вікторії іншу вилку, Девісе? — сказала вона таким тоном, наче Джейн вже зужила кілька вилок.
Дядько Вільям поклав шматок білого курячого м’яса, яке він саме нарізав, на краю полумиска. Джейн сподівалася, що він дасть їй цей шматок. Вона не часто діставала біле м’ясо. Коли дядько Вільям не займався нарізанням, то Мері розрізала птицю на кухні, а Френк обходив усіх із полумиском. Джейн рідко насмілювалася покласти собі грудинки, бо знала, що бабуся за нею пильнує. Якось, коли вона поклала собі два крихітних шматочки грудинки, бабуся сказала:
— Не забувай, моя люба Вікторіє, що й інші теж хотіли б дістати шматок грудинки.
А зараз Вікторія втішилася, що їй пощастило дістати ніжку. Викривши, що вона не знає столиці Канади, дядько Вільямс взагалі міг дати їй шию. Натомість тітка Сильвія дуже люб’язно наклала їй подвійну порцію ріпи. Джейн терпіти не могла ріпи.
— Схоже, що ти не маєш апетиту, Вікторіє, — докірливо сказала тітка Сильвія, коли гора ріпи майже не зменшилася.
— О, думаю, що у Вікторії все гаразд з апетитом, — сказала бабуся так, наче апетит був єдиною річчю, з якою в неї було все гаразд. Джейн завжди відчувала, що у бабусиних словах крилося набагато більше, аніж самі слова. У цю мить могло б не встояти те досягнення Джейн, що вона ніколи не плакала, так украй жахливо вона почувалася. Але глянула на маму. Мама дивилася так чуйно, ніжно, з таким розумінням, що Джейн підбадьорилася і просто не силувала себе їсти ту ріпу.
Донька тітки Сильвії, Філіс, яка ходила не до Сент-Агата, а до Хілвуд Холл, новішої і ще дорожчої школи, могла назвати не лише столицю Канади, але й столиці всіх провінцій Домініону. Джейн не мала симпатії до Філіс. Інколи Джейн похмуро думала, що з нею щось не так, раз стільки людей їй несимпатичні. Але ж Філіс була такою поблажливою… і Джейн ненавиділа цю поблажливість.
— Чому ти не любиш Філіс? — спитала раз бабуся, дивлячись на Джейн такими очима, що, як здавалося Джейн, могли бачити крізь стіни, двері та все інше, заглядаючи у найпотаємніші закутки душі. — Вона гарна, справжня леді, добре поводиться і розумна … а тобі цього всього бракує, — Джейн відчула, що бабуся хотіла додати саме це.
— Вона ставиться до мене протекційно, — відповіла Джейн.
— А ти дійсно розумієш значення всіх гучних слів, які вживаєш, моя люба Вікторіє? — сказала бабуся. — А не думаєш, що… Можливо, ти трохи заздриш Філіс?
— Ні, я так не думаю, — впевнено відказала Джейн. Вона знала, що не заздрить Філіс.
— Звісно, мушу визнати, що вона дуже відрізняється від твоєї Джоді, — мовила бабуся. Її глузлива інтонація викликала сердитий блиск в очах Джейн. Вона не могла стерпіти, щоб хтось глузував із Джоді. Але що ж могла вдіяти?
Вони з Джоді вже рік як приятелювали. Джоді була ровесницею Джейн, теж мала одинадцять років і теж була як на свій вік височенька, — хоч і не така, як Джейн. Була вона худенькою, замореною, виглядала так, наче ніколи в житті не наїдалася досита, — схоже, так воно і було, хоча Джоді мешкала у домі на Веселій, 58, який був колись фешенебельним, а тепер перетворився на брудний триповерховий пансіон.
Торік, одного весняного вечора, Джейн сиділа на грубій лаві у старій занедбаній альтанці на дворі позаду Веселої, 60. Ні мами, ні бабусі не було вдома, тітка Гертруда, застудившись, лежала в ліжку, а інакше Джейн і не могла б собі посидіти на задньому дворі. Вона прокралася туди, щоб помилуватися повним місяцем…, з певних особистих причин Джейн любила місяць, — і білою квітучою вишнею на подвір’ї будинку 58.
Вишня, над якою великою перлиною висів місяць, була такою прегарною, аж Джейн відчула дивний клубок у роті, глянувши на неї, — неначе їй збиралося на плач. Та раптом — і справді хтось заплакав у дворі будинку 58. Приглушене жалісне ридання було виразно чутним у кришталево-чистому повітрі весняного вечора.
Джейн встала, вийшла з альтанки, обійшла довкола гаража, порожньої собачої будки, де ніколи не було собаки…, принаймні, на пам’яті Джейн…, і так дійшла до огорожі, що перестала бути залізною, а зробилася дерев’яним парканом між будинками 60 і 58. За собачою будкою була прикрита виткими лозами діра в паркані, — утворилася ця діра тому, що одна з дощок зламалася, — отож Джейн зуміла протиснутися і опинилася на неохайному дворі будинку 58. Було ще зовсім видно і Джейн побачила дівчинку, що забилася між корінням вишні та гірко ридала, затуливши долонями обличчя.
Читать дальше