Ернст Юнґер - На Мармурових скелях

Угледівши їх, наші челядники злякано закричали й почали гукати, щоб Беловар відпустив молосів. Я бачив, що старий стурбовано позирає на своїх чотириногих вояків, проте горді тварини, пильно вдивляючись у ворогів і нашорошивши вуха, відважно поривалися вперед. Тоді Беловар усміхнувся до мене, подав знак, і жовті доги, наче пущені з туго напнутої тятиви, полетіли на рудих. А найперше Леонтодон кинувся на Шифона Ружа.

І ось серед могутніх стовбурів у червоному сяйві смолоскипів зчинилася веремія — виття, гарчання, радісний гавкіт, — наче поряд пройшло дике військо і від нього поширилася люта кровожерність. Тварини, кусаючись і борючись, качалися по землі темним клубком, а інші, ловлячи одні одних, гасали навкруг нас великим колом. Ми пробували встряти в ту гризню, гуком якої повнився ліс, проте важко було влучити в рудих догів ножем чи кулею, не зачепивши й молосів. Лише там, де собаки гналися один за одним по колу, наче по кружній дорозі, ми, стоячи посередині, могли взяти окрему фігуру на мушку і влучити в неї, як влучають у птахів на полюванні. І виявилося, що я зі своєю зброєю несподівано для себе самого найбільше влучав у напасників, наскільки в них можна було взагалі влучити. Я намагався вистрілити тієї миті, коли око помічало над срібною мушкою чорну пляму, і тоді був певний, що тварина, ще не зробивши раптового поруху, попаде під кулю.

Та ми побачили, що постріли почали спалахувати й з другого боку, — отже звідти тепер вибивали з того кола наших молосів. Таким чином стрілянину провадили на площині у формі еліпса, у двох кінцях якого й були ті пункти, з яких посилали кулі, а основні зграї собак зчепилися на його коротшій осі. Коло, по якому ганялися одні за одним лягаві й молоси, освітлювали стовпи полум’я, бо там, де смолоскипи падали додолу, спалахували сухі кущі.

Як невдовзі виявилося, молоси переважали лягавих, а саме не тим, що дужче кусали, а що були важчі й сильніші в нападі. Але рудих догів було більше. Та ще й, видно, вороги кидали в бій свіжі зграї, бо нам ставало дедалі важче відбиватися від них. Річ у тому, що лягавих навчали нападати саме на людей, яких старший лісничий називав найкращою дичиною; і коли ми відчули, що нам уже не вистачає молосів, то почали менше стежити за всім полем сутички, а більше пильнувати своєї особистої безпеки. На нас то з темних кущів, то з диму, що здіймався над згарищем, налітав котрийсь із рудих собак, і лунав чийсь крик. Треба було швидко вживати заходів, щоб не попасти тварюці в зуби, — але декотрих із них челядники перехоплювали списами, а на декотрих опускалася Беловарова сокира, коли вже вони сиділи на своїй жертві.

Ми вже побачили перші тяжкі рани; а ще мені здалося, що вигуки челядників стали різкіші й схвильованіші,— в таких випадках у них з’являється плаксивий відтінок, а звідси недалеко й до розпачу. До тих вигуків домішувалося виття собак та ляск пострілів. Зловісно мерехтіло полум’я. І враз ми почули з ялинника гучний сміх, просто-таки громовий регіт, який ознаймував нам, що тепер у сутичку встряв уже й сам старший лісничий. У тому сміхові звучала страхітлива втіха мисливця на людей, що обходить свій терен. А він ще й належав до тих великих можновладців, що дуже раділи, коли їм опиралися. Жахіття боротьби були їхньою стихією.

У тій колотнечі я впрів і відчув, що починаю гарячкувати. І тоді, як уже не раз бувало в такому становищі, в пам’яті в мене зринув образ мого давнього підхорунжого ван Керкговена. Той невеличкий фламандець із рудою бородою, що навчав мене пішої служби, часто казав: одна куля, послана в ціль, важить більше, ніж десять, пущених поспіхом із дула. А ще мені запам’яталося, як він у ті хвилини бою, коли починав рости страх, підіймав вказівного пальця і спокійно набирав у груди повітря, — бо найдужчий той, хто правильно дихає.

Отже, перед моїм зором зринув образ Керкговена, бо кожна справжня наука є духовним надбанням і образ доброго вчителя допомагає нам у біді. І, як колись на півночі перед ціллю в тирі, я спинився, щоб кілька разів глибоко дихнути, й відчув, як мій погляд відразу ж прояснів, а грудям стало вільніше.

Особливо прикро було, що тепер, коли хід бою обертався на гірше, нам ще й дедалі дужче затуляв поле бою дим. Тепер собаки змагалися не всі клубком, а поодинці, і ми були непевні, чим скінчиться їхнє змагання. Руді доги нападали з чимраз коротшої відстані. Я вже не раз помічав, що повз мене пробігав Шифон Руж, та тільки-но хотів націлитись, як ця розумна тварюка знаходила чим прикритися. Тоді мене охопила мисливська лихоманка, я піддався палкому бажанню вбити пса, що був улюбленцем старшого лісничого, і скочив за ним, коли побачив, як він зник у диму, що широким потоком плив повз мене.