Ернст Юнґер - На Мармурових скелях

Ми стояли на мочарі, ніби в присінку темного бору. Старий Беловар був задоволений; він похвалив собак та челядників за добру працю, а цих останніх ще й почастував горілкою. Тоді заквапив їх іти далі, поки ті, кому пощастило втекти, не зворохобили мешканців лісу. А для цього загадав прорубати сокирами прохід у непролазних чагарях, що оточували ліс. Ми опинилися недалеко від того місця, де я побував з Ото, шукаючи булатку червону, тож тепер поклали собі найперше напасти на Ремінний Бліх.

Коли прохід став такий завширшки, як брама в клуні, ми запалили смолоскипи і, наче крізь темну пащу, вступили до бору.

У світлі смолоскипів стовбури дерев блищали, мов червоні колони, а дим із тих смолоскипів у непорушному повітрі здіймався рівно вгору темними пасмами, що у високості спліталися в балдахін. Ми йшли великою лавою, яка через повалені дерева то звужувалась, то розширювалася. Щоб не згубити сліду й вернутися до того проходу, яким ми вступили до лісу, Беловар узяв у дорогу мішечки з крейдою і позначав нею пройдений шлях.

Собаки поривалися в напрямку Ремінного Бліху, їх-бо завжди вабить дух пекла й шкуродерні. Під їхнім проводом ми швидко й легко просувалися вперед. Тільки вряди-годи з гнізд на вершинах вилітали птахи, важко вимахуючи крильми. Та ще нечутно кружляли зграї кажанів.

Невдовзі мені здалося, що я впізнав той пагорб коло галявини; він мерехтів у тьмяному світлі наших смолоскипів. Ми зупинилися і знов почули голоси, але не такі гучні, як перше на мочарі. Скидалося на те, що то були групи мисливців, які охороняли ліс, і Беловар надумав учинити з ними те саме, що з розбишаками на узліссі. Він вивів наперед гончаків і виставив їх в одну лінію, наче на змагання, а тоді пустив у пітьму, як вогнисті стріли. Та поки вони, висолопивши язики, бігли крізь кущі, там, звідки щойно долинали голоси, почувся свист, а тоді виття, наче їх зустрів сам Шалений Мисливець. Вони налетіли на зграю догів, яких тримав у себе в клітках старший лісничий.

Про лють і силу тих страховиськ Фортуніо розповідав мені речі, схожі на казку. У тих собаках старший лісничий продовжував породу кубинських догів рудої масті з чорною латкою на лобі. Іспанці з давніх-давен навчали тих хапачів шматувати індіанців і завезли їх до всіх країн, де є раби й ті, хто тримає рабів. Завдяки тим догам також повернено в ярмо чорних мешканців Ямайки, що були повстали і здобули перемогу. Пишуть, що вони були жахливі на вигляд, бо бунтарі, які зневажали вогонь і залізо, піддавалися, тільки-но мисливці на рабів причалювали з ними до берега. Проводарем зграї рудих догів був Шифон Руж, якого старший лісничий дуже цінував, бо він по прямій лінії походив від лягавого пса Бечеріло, назва якого так фатально пов’язана з підкоренням Куби. Розповідають, що господар того пса, капітан Хаго де Сеназда, на втіху своїм гостям нацьковував його на полонених індіанок, і той роздирав їх на шматки. В історії людства постійно повторюються такі моменти, коли перед ним постає загроза сповзти в чисто сатанинське існування.

Той страхітливий лемент переконав нас, що зграя наших легких собак загинула, перше ніж ми встигли надіслати їм допомогу. Їх ще й тому так швидко знищено, що вони були чистої породи, яка боролася до загину, але не відступала. Ми чули, як руді доги кидалися на наших собак і хапали їх за карк, чули скажений гавкіт, що затихав у шерсті та м’ясі, яке вони жадібно дерли, і тонке скавуління леврет, що захлиналися у власній крові.

Старий Беловар, що так раптово втратив своїх породистих собак, розлютився й почав клясти ворогів, проте не зважився кинути на них іще й молосів, бо вони тепер були нашою головною картою в тій непевній грі. Він загадав челядникам добре підготуватися, і ті намастили собакам груди та губи настоєм із блекоти й надягли на них задля безпеки колючі нашийники. Решта челядників тим часом начепили смолоскипи на сухі гілляки, щоб мати вільні руки для боротьби.

Усе це відбулося вмент, і тільки-но ми встигли знов стати на свої місця, як на нас уже, мов буря, метнулася зграя рудих догів. Ми чули, як ті тварюки мчали крізь темні кущі, а за хвилю вони вже вскочили в круг, осяяний миготливим полум’ям смолоскипів. Перед вів Шифон Руж. Навколо шиї в нього яскріло віяло з гострих лез, голова була опушена додолу, з висолопленого язика стікала піна, а очі, мов дві жарини, дивилися знизу вгору, шукаючи жертви. Я ще здалеку побачив вищирені блискучі ікла, — пара нижніх стриміла з паші над спідньою губою, немов бивні. Те страховисько, хоч яке було важке, мчало легко, підскоком, наче з надміру сили гребувало нападати на нас великими стрибками. А за ним з’явилася в осяяному смолоскипами крузі вся зграя лягавих чорно-рудої масті.