Ернст Юнґер - На Мармурових скелях

Коли я залишив руїни садиби, мені впала в око одна обставина, яка ще збільшила мій страх. А саме: мені здалося, що полум’я пожежі позад мене поблякло, — не стільки через те, що віддалилось, як через те, що спереду на обрії знялася нова заграва, ще червоніша й жахливіша. Я бачив розігнану по луках худобу й пастухів, що від когось тікали. А головне, почув гавкіт рудих догів, який неначе наближався до мене. Я пришвидшив ходу, хоч серце моє стискалося від страху перед тим вогненним кільцем, до якого я йшов. Я вже бачив темні обриси Мармурових скель, що здіймалися, немов чорний риф у морі вулканічної лави. Чуючи позад себе гавкіт собак, я почав квапливо спинатися на стрімкий гребінь, із якого ми так часто впивалися дивовижною красою цього краю, що його я бачив тієї ночі в багряному плащі нищення.

Тепер, у палахкотінні полум’я, стало очевидним, яких глибин сягнула руїна. На всьому обширі вздовж Маріни гинули в пожежах давні, прегарні міста. Вони яскріли у вогні, наче низка рубінів, і з темних водяних глибин виростали, закучерявлені брижами, їхні відбитки. Палали, скільки око сягало, села й хутори, високо здіймався вогонь із гордих замків та монастирів у долині. Чисте, без диму, полум’я стояло в непорушному повітрі, немов золоті пальми, з верховіть яких спадав вогняний дощ. Високо над тим розсипищем іскор ширяли в темному небі зграї голубів та чаплі, що знялися з очерету. Вони кружляли, аж поки їхнє пір’я охоплювало полум’я, — тоді вони опускалися вниз, на пожарище, як запалені лампіони.

Звідти не долинало жодного звука, наче в безповітряному просторі; те видовище розгорталося серед страхітливої тиші. Я не чув, щоб там унизу плакали діти чи голосили матері, не чув також бойових вигуків родових спілок та ревіння худоби, зачиненої в стайнях. Від усього того жаху нищення до Мармурових скель доходило тільки золотаве світло. Так далекі світи на втіху чиїмось очам цвітуть красою загибелі.

Не чув я і власного крику, що підступав мені до уст. Чув лише десь глибоко в душі, ніби сам стояв серед полум’я, потріскування вогняної стихії. Унизу розпадалися на обгорілі уламки палаци, з комор у порту здіймалися високо вгору мішки з зерном і розсипалися там вогняними цятками, а мені було чутно тільки те легеньке потріскування. Потім із такою силою, що репнула земля, вибухнула велика порохова башта біля міської брами. Важкий дзвін, який тисячу років прикрашав міську вежу і мелодія якого супроводжувала силу-силенну людей у житті і в смерті, почав розпікатися спершу тьмяно, тоді дедалі ясніше і врешті випав з гнізда, розтовкши вежу. Я бачив, як гребінь храму з колонами охопили червоні омахи полум’я, і статуї богів зі щитами та списами похилилися з високих цоколів і нечутно попадали в жар.

Я дивився на те вогненне море і вдруге за ніч заціпенів, немов увіч поринувши в сон, але тепер це почуття було ще сильніше. В такому стані ми багато що чуємо і бачимо чіткіше, ніж звичайно, тож і я почув, що зграя догів, а за ними й лісові розбійники, неухильно наближаються до мене. Собаки вже майже досягли краю скель, і в паузах я розрізняв грубий гавкіт Шифона Ружа, що вів зграю. А я в тому стані не міг ноги підняти й відчував, як крик застряг мені в горлі. І аж побачивши вже собак, я присилував себе зрушити з місця, проте чари з мене не спали. Тож мені здалося, що я плавно ковзнув східцями Мармурових скель, а також легко перескочив живопліт, який оточував наш город. А позад мене щільною купою, гупаючи по камінні, спускалася з собаками на дикі лови зграя лісової галайстри.

Скочивши через живопліт, я майже впав на м’яку грядку з лілеями і вражено побачив, що город дивно освітлений. Квітки й кущі променіли в синьому світлі, наче намальовані на порцеляні, а потім оживлені закляттям.

Нагорі біля кухні стояли Лампуза з Еріо, задивившись на пожежу. А в альтанці я побачив брата Ото у святковому вбранні; він прислухався до гамору на кам’яних сходах, якими, немов гірський потік, ринули лісові шкуродери з собаками. Ось вони пробігли повз живопліт, наче купа щурів, і затарабанили кулаками в садову браму. І тоді Ото всміхнувся й підняв до очей лампу з гірського кришталю, в якій танцював синій вогник, — мабуть, перевіряв її. Він, здавалося, майже не помітив, як під ударами псарів брама тріснула і як темна зграя переможно вдерлася на город. Перед вів Шифон Руж, навколо шиї якого поблискували леза.

Зграя бігла до мене, і я покликав на допомогу Ото, що й далі, ніби прислухаючись, стояв у альтанці. Та він, видно, не почув мене, бо навіть не глянув у мій бік, а обернувся і, тримаючи перед собою лампу, зайшов до гербаріуму. Ото повівся як брат по духу — оскільки напасники могли знищити працю, якій ми присвятили своє життя, він мусив увічнити її, а не думати про фізичну небезпеку, що загрожувала мені.