Ернест Хемінгуей: Твори в 4-х томах. Том 3

«Не вміє читати», — подумав Роберт Джордан.

— Подивися на печатку, — сказав він.

Старий показав йому пальцем, і чоловік із карабіном ще раз покрутив папірець, розглядаючи печатку.

— Що то за печатка?

— Ти ніколи не бачив такої?

— Ні.

— Їх тут дві,— сказав Роберт Джордан. — Ця СВР — Служби військової розвідки. А оця — генерального штабу.

— Так, цю печатку я знаю. Але тут наказую тільки я і більше ніхто, — сказав чоловік похмуро. — Що там у ваших рюкзаках?

— Динаміт, — похвалився старий. — Вночі ми перейшли фронт і цілий день ішли з цими рюкзаками через гори.

— Динаміт мені згодиться, — сказав чоловік з карабіном. Він повернув документ Робертові Джордану й зміряв його поглядом. — Так. Динаміт мені згодиться. Скільки ви принесли?

— Тобі ми нічого не принесли, — спокійно відповів Роберт Джордан. — Цей динаміт призначено для іншої мети. Як тебе звуть?

— А тобі яке діло?

— Його звуть Пабло, — мовив старий.

Чоловік із карабіном похмуро дивився на них обох.

— Он як. Я чув про тебе багато доброго, — сказав Роберт Джордан.

— Що ж ти про мене чув? — спитав Пабло.

— Що ти чудовий партизанський командир, що ти відданий Республіці й доводиш свою відданість на ділі, що ти людина поважна й хоробра. Я маю доручення від генерального штабу передати тобі вітання.

— Де ж ти все це чув? — спитав Пабло.

Роберт Джордан відзначив подумки, що лестощами його не візьмеш.

— Скрізь, від Буїтраго до Ескоріала, — сказав він, називаючи весь район по той бік фронту.

— Я не знаю нікого ні в Буїтраго, ні в Ескоріалі,— заперечив Пабло.

— По той бік гір тепер багато людей, що раніш там не жили. Ти звідки родом?

— З Авіли. А що ти збираєшся робити з динамітом?

— Підірвати міст.

— Який міст?

— Це моє діло.

— Якщо він десь тут, то це моє діло. Не можна руйнувати мостів поблизу того місця, де живеш. Жити треба в одному місці, а воювати — в іншому. Я своє діло знаю. Хто прожив цей рік і лишився цілий, той знає своє діло.

— А це моє діло, — сказав Роберт Джордан. — Але ми можемо обговорити його разом. Ти поможеш нам нести рюкзаки?

— Ні,— сказав Пабло, покрутивши головою.

Старий раптом обернувся до нього й заторохтів шпарко й гнівно говіркою, що її Роберт Джордан насилу розумів. Ансельмо говорив по-старокастільському приблизно таке: «Ну й тварюка ж ти! Справжня тварюка! Ну й хамло ж ти! Сто разів хамло. Чи є в тебе голова на в'язах!? Люди прийшли до тебе з таким важливим ділом, а тобі тільки й у голові, щоб твоя хата лишилася скраю, твоя лисяча нора тобі дорожча, ніж усе людство. Дорожча, ніж твій народ. А туди й розтуди твого батька. Туди и розтуди тебе самого. Бери рюкзак!»

Пабло понурив очі.

— Кожен повинен робити, що може, І робити так, щоб це було правильно, — сказав він. — Я живу тут, а воюю за Сеговією. Якщо ти зіб'єш тут бучу, нас викурять із цих гір. Ми тримаємося в цих горах лише завдяки тому, що нічого тут не робимо. Це правило лисиці.

— Так, — гірко мовив Ансельмо. — Це правило лисиці, а нам потрібен вовк.

— З мене кращий вовк, ніж із тебе, — відповів Пабло, і Роберт Джордан зрозумів, що він понесе рюкзак.

— Хе! Хе!.. — Ансельмо глянув на нього, — 3 тебе кращий вовк, ніж із мене, але ж мені шістдесят вісім років.

Він плюнув і похитав головою.

— Невже ти такий старий? — спитав Роберт Джордан. Він бачив, що все поки що повертається на добре, і хотів теж якось допомогти.

— Шістдесят вісім буде в липні.

— Якщо ми доживемо до липня, — докинув Пабло. — Давай уже донесу тобі мішок, — звернувся він до Роберта Джордана: — Другий залиш старому. — Він говорив уже не понуро, а швидше сумно. — Він хоч і старий, а дужий.

— Я сам понесу, — сказав Роберт Джордан.

— Ні,— заперечив старий. — Хай несе оцей силач.

— Я візьму, — сказав Пабло, і в його похмурості був відтінок смутку, що стурбував Роберта Джордана. Він знав цей смуток, і те, що він побачив його в цій людині, стурбувало його.

— Тоді дай мені карабін, — мовив він і, коли Пабло простяг йому карабін, закинув його за спину, і вони рушили — старий і Пабло попереду, він за ними, видряпуючись, підтягуючись на руках, чіпляючись за виступи гранітної скелі, аж поки вони перелізли через неї й опинилися на зеленій галявині посеред лісу.

Вони обійшли галявину краєм, і Роберт Джордан, який був тепер без ноші, ступав легко, відчуваючи за плечима приємну твердість карабіна замість важезного, незручного тягаря рюкзака. Він помітив, що трава подекуди поскубана і в землі залишилися дірки від приколів. Він побачив також стежку, протоптану в траві, якою коней водили на водопій; де-не-де лежали свіжі кізяки. Коней прив'язують тут уночі, щоб паслися, а на день ховають у лісі, подумав він. Цікаво, чи багато коней у цього Пабло?