Ернест Хемінгуей - Твори в 4-х томах. Том 3

Він поплескав себе рукою по животі.

— Я тоді мастак був битися, — провадив він далі.— Та він видушив мені те око так, що я й незчувся. То йому просто пощастило… Ну, а відтоді,— сказав Сліпак, — битися мені вже не випадало.

— Налий Блекові випити, — мовив я до Френка.

— Мене звуть Сліпак, Томе. Я заслужив це ім'я. Всі знають, що заслужив. А це був той самий Віллі Сойєр, що сьогодні викинув мене на дорогу. Ото він і відкусив мені око. Ми з ним так і не стали приятелями.

— А ти йому що зробив? — спитав незнайомець.

— О, ви самі його побачите, — відказав Сліпак. — Ви впізнаєте, що це він, тільки-но раз глянете. Нехай то буде для вас приємна несподіванка.

— Краще б вам його ніколи не бачити, — сказав я незнайомцеві.

— Знаєте, ось через це мені часом і жаль, що я темний, — мовив Сліпак. — Так кортить хоч разочок як слід на нього поглянути.

— Ти й так знаєш, який він з виду, — сказав йому Френк. — Ти ж колись підходив до нього і обмацував йому обличчя.

— І сьогодні зробив те саме, — потішено мовив Сліпак. — Тим-то він і турнув мене з машини. Він зовсім не розуміє жартів. Я сказав йому, що в таку холоднечу йому не завадило б добре укутатись, щоб не відморозити собі личко. Та він на те хоч би всміхнувся. Ні, скажу я вам, ніколи не буде з того Віллі Сойєра тямущого чоловіка.

— На ось, Блекі, випий, — сказав Френк. — Я не можу відвезти тебе додому, бо живу на цій-таки вулиці. Та коли хочеш, лишайся ночувати тут, у коморі.

— Оце ти зробиш мені ласку, Френку! Тільки не зви мене Блекі. Я вже давно не Блек. Мене звуть Сліпак.

— Бери, Сліпак, пий.

— Беру, сер, — мовив Сліпак.

Він простяг руку вперед, намацав склянку і несхибно підняв її до нас трьох.

— А той Віллі Сойєр… — сказав він. — Певно, сидить тепер удома сам-один. Ні, той Віллі Сойєр зовсім не тямить, що таке добра розвага.

— А що ми робили потім? — спитав він.

Вона нагадала.

— Дивна річ. Я цього зовсім не пам'ятаю.

— А полювання пам'ятаєш?

— Мав би пам'ятати. А от не пам'ятаю. Пригадую тільки жінок, що спускалися стежкою до берега з глеками на головах, і табунець гусей та чорного хлопчиська, який ганяв їх нагору й униз до води. Пригадую, як вони виступали повагом — то нагору, то вниз. А ще пригадую жовті обмілини, й високу воду, й острів ген по той бік протоки. І що весь час віяв вітер, і не було ні мух, ні москітів. Був дах, і глиняна долівка, і стовпи, на яких тримався дах, і вітер віяв під ним не вщухаючи. І цілий день там була прохолода, і вночі не жарко спати.

— А пам'ятаєш, як підійшов великий арабський вітрильник і під час відпливу сів на мілину?

— Пам'ятаю. І як матроси переправились на берег у човнах, і пішли стежкою нагору від бухти, і переполохали гусей, та й жінок теж.

— Це було того дня, коли ми наловили силу-силенну риби, але мусили повернутись, бо знялася хвиля.

— Пригадую.

— Ти сьогодні чимало пригадав, — сказала вона. — Дивись, щоб не стомився.

— Шкода, що тобі не випало тоді полетіти в Занзібар, — сказав він. — Ти могла б чудово приземлитися на тій обмілині. Там легко було і сідати, і злітати.

— Занзібар від нас не втече. Ну, на сьогодні досить. Не пригадуй більше. Хочеш, я почитаю тобі? Ми напевне щось пропустили в давніших номерах «Нью-Йоркера».

— Ні, читати мені не треба, — відповів він. — Краще щось кажи. Щось про ті добрі дні.

— Сказати тобі, як надворі?

— Надворі дощ. Я знаю.

— Еге ж, сильний дощ, — мовила вона. — І вітер такий, що мало з ніг не збиває. В таку погоду туристи сюди навряд чи поткнуться. Отож ми можемо зійти вниз і посидіти коло вогню.

— Та, власне, туристи мені більш не заважають. Навіть цікаво слухати їхні балачки.

— Серед них є жахливі люди, — сказала вона. — А є й непогані. Мені здається, до Торчелло добираються тільки найкращі.

— Твоя правда, — погодився він. — А от я про це й не подумав. Звісно ж, оцінити Торчелло можуть лише найкращі.

— Зробити тобі коктейль? — спитала вона. — Доглядальниця з мене ніяка, сам знаєш. Не навчена я цього, та й не маю такого покликання. А от коктейлі робити вмію.

— Гаразд, вип'ємо.

— Тобі який?

— Та байдуже.

— Ну, то я зроблю тобі сюрприз.

Він чув, як відчинились і зачинилися двері, як вона спускається сходами, і подумав: треба відіслати її кудись, нехай трохи розвіється. Треба поміркувати, як це краще зробити. І зробити так, щоб не виникло ніяких ускладнень. Тепер мені жити отак аж до скону, то треба щось придумати, щоб не згубити і її, не занапастити їй життя. Вона така добра до мене, а це ж не її призначення — бути доброю. Та ще й отак повсякденно й без просвітку.