Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

— Я знайшов мертвого Кана, — сказав я. — Він застрелився. Не знаю, що робити. Ви можете приїхати?

Равік деякий час мовчав.

— Ви впевнені, що він мертвий?

— Упевнений. У нього розтрощена голова.

У мене виникло істеричне відчуття, що Равік роздумує, чи не прийти йому після обіду, або навіть після обіднього сну, — у такі моменти за лічені секунди в голові пролітають тисячі думок.

— Нічого не робіть, — сказав Равік. — Залиште все так, як є. І ні до чого не торкайтеся. Я вже до вас їду.

Я поклав слухавку. Подумав, що її слід витерти, щоб там не знайшли відбитків пальців. Але відразу відкинув цю думку, бо мав же хтось знайти Кана і викликати лікаря. Як же сильно кіно паскудить спосіб нашого мислення, подумав я, і відразу ж зненавидів себе за такі міркування. Сів на стільчик біля дверей і чекав. Тоді мені здалося боягузтвом, що я сиджу так далеко від Кана і я перейшов до кімнати. Усюди я бачив сліди останніх моментів Канового життя — пересунутий стільчик, згорнута книжка на столі. Я розгорнув її, намагаючись знайти там якесь пояснення, але це не була ні антологія німецької поезії, ні том Франца Верфеля, а всього лише посередній американський роман.

Тиша, яку порушував приглушений шум з вулиці, здавалася мені дуже дивною: вона тут наче й панувала, а водночас і ні, тому поступово почала на мене тиснути. Здавалося, вона зачаїлася у вузькому темному закутку під столом біля покійника, сидить там скорчившись, і чекає, поки нарешті замовкне живий шум і дасть небіжчику можливість випростатися зі своє! зігнутої, незручної пози, щоб тепер вмерти по-справжньому, а не бути вбитим наповал, наче кривава здобич. Здавалося, завмерло навіть жовте світло, паралізоване, затримане на льоту чимось невидимим та сильнішим, ніж воно саме, оскільки будь-яка тиша завжди могутніша за найбурхливіше життя. У якийсь момент мені навіть здалося, що я чую, як краплі крові падають на підлогу, але я не змусив себе підвестися і переконатися, що це не так. Кан мертвий і це незбагненно — так само, як неможливо зрозуміти смерть навіть звичайного кролика, бо вона надто схожа на нашу власну смерть.

До кімнати тихо увійшов Равік, але я так злякався, наче на мене наїхав коток. Він відразу пішов до Кана і глянув на нього. Не схилився над трупом і не торкнувся до нього.

— Треба викликати поліцію, — сказав він. — Хочете бути тут, коли вона приїде?

— Хіба це не обов’язково?

— Ні, можу сказати, що це я його знайшов. Коли приїжджає поліція, виникає безліч запитань. Хочете їх уникнути?

— Тепер вже ні, — відповів я.

— У вас нормальні документи?

— Хіба це тепер важливо?

— Так, важливо, — сказав Равік. — А Канові ви вже все одно не поможете.

— Я залишуся, — відповів я. — Мені байдуже, навіть якщо полісмени подумають, що це я його вбив.

Равік глянув на мене.

— Очевидно, що саме так вй і думаєте.

Я втупився в нього поглядом.

— Чому ви так кажете?

— Це неважко вгадати. Не думайте про таке, Россе. Якщо у всіх випадковостях бачити долю, не можна буде й кроку ступити. — Він глянув на застигле обличчя, яке ніхто з нас уже не міг упізнати. — Мені завжди здавалося: він не знає, що робити у мирний час.

— А ви знаєте?

— Для лікаря це просто. Знову латати людей, щоб їх убили в наступній війні.

Він узяв слухавку і подзвонив у поліцію. Номер та адресу йому довелося повторити кілька разів:

— Так, він мертвий, — підтвердив він. — Так, добре! Коли? Добре. — Поклав трубку. — Приїдуть, щойно зможуть. Сержант сказав, що в них багато роботи. Вбивства — важливіші. Крім того, він не єдиний самогубець у Нью-Йорку.

Ми сиділи й чекали. Знову здавалося, що час мертво завис поміж нас. Я побачив електронний годинник на Кановому радіоприймачі. Дивно було думати: Кановий радіоприймач і Кановий годинник. Це вже був анахронізм, що видався мені неправильним. Будь-яка власність пов’язана з життям. А ці речі більше не належали Канові, бо й він утратив з ними зв’язок. Він віддав їх у власність великої безіменності. Вони втратили свого власника й безіменно витали у просторі, наче невагомі предмети у всесвіті.

— Ви залишитеся в Америці? — спитав я Равіка.

Він кивнув:

— Мені вже двічі довелося складати екзамени на лікаря: у Парижі, а тепер тут. Я не здивуюся, якщо коли повернуся, вони знову вимагатимуть від мене підтвердження кваліфікації.

— Це неможливо.

Равік іронічно глянув на мене.

— Ви так уважаєте? — Він показав на Кана, який лежав на підлозі, тепер йому неможливо було дати й двадцяти. — Ось він не мав жодних ілюзій. Нас там, напевно, ненавидять, як і раніше! Ви ще досі вірите в казку про бідних, зґвалтованих німців? Почитайте газети! Вони обороняють кожен будинок, хоча вже десять разів програли війну. Вони захищають своїх нацистів запекліше, ніж матір власних дітей, ще й умирають за них. — Він сердито й сумно похитав головою. — Кан знав, що робить. Він не був у розпачі. Просто бачив усе чіткіше за нас.