Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

— Ви ж точно залишаєтеся в Америці? — запитав я.

Він кивнув:

— Для мого бізнесу достатньо телефону. І телеграфу. А ви?

— Поїду, як тільки курсуватимуть кораблі.

— Думаю, це швидко налагодиться. Війна в Японіїдовго не триватиме. Ми й там незабаром наведемо лад. Транспортне сполучення з Європою від цього не постраждає. У вас тепер нормальні документи?

— У мене є ще дозвіл на проживання на кілька місяців.

— З ним ви точно зможете їздити, куди захочете. Думаю, в Європі теж.

Я знав, що все не так просто. Але Фризлендер був людиною великих масштабів. Деталі його не цікавили.

— Заскочте до мене ще раз, перш ніж поїдете, — сказав він, наче вже наступив справжній мир.

— Неодмінно! І дуже вам дякую!

Усе було геть не так просто, як уявляв Фризлендер. Минуло більше двох місяців, перш ніж справа зрушилася, — організувати все було дуже важко. І все одно це був для мене найкращий час за багато років. Усе, що мене мучило, нікуди не зникло, воно навіть посилилося, але тепер я міг усе витерпіти, адже я мав мету і перестав відчувати безпорадність. Я ухвалив рішення і з кожним днем чіткіше й чіткіше усвідомлював, що іншого шляху для мене просто не існує. Про майбутнє я теж старався не думати. Я мав Повернутися, а все решту вирішив владнати пізніше, вже там, за океаном. Сни й далі переслідували мене. Я їх бачив навіть частіше, ніж раніше, і вони були ще страшніші. Бачив, як повзу по якійсь брюссельській шахті, а вона дедалі звужується і звужується, а потім прокидався від власного крику. Переді мною з’являлося обличчя чоловіка, який мене переховував, і якого потім за це заарештували. Роками я бачив це обличчя у снах, але розмито, наче в тумані; здавалося, неймовірний страх, що це виявиться для мене непосильним тягарем, заважав мені його згадати. А тепер я бачив його зовсім чітко: втомлені очі, зморщене чоло і занадто м’які руки. Я прокидався, жахливо наляканий, але вже не такий збентежений і близький до самогубства, як досі. Прокидався, сповнений гіркоти та почуття помсти, але не почувався таким пригніченим і прибитим, наче мене переїхала вантажівка, навпаки, був зосереджений, мене переповнювало неймовірне нетерпіння та похмуре усвідомлення того, що я ще живий і можу використати власне життя. У мене зникло відчуття безнадійного кінця, натомість виникло почуття безнадійного початку. Безнадійного, бо нікого і ніщо неможливо повернути до життя. Тортури, вбивства, пожежі — усе це сталося і це неможливо ні виправити, ні змінити. Але щось усе-таки можна було змінити. І не треба це плутати з помстою, хоч воно на неї схоже і виросло з тих же примітивних коренів, що й помста. То було відчуття, властиве тільки людині: злочин не може залишитися безкарним, інакше зруйнуються всі моральні засади і запанує хаос.

Аж дивно, що за ці останні місяці, незважаючи ні на що, я відчував у собі якусь невагомість. Картинка змінилася, бо все примарне й нереальне, що супроводжувало моє перебування в Америці, раптом відсунулося на задній план і переді мною виник тихий, казковий пейзаж. Наче розсіявся туман і знову заяскріли всі фарби життя, сонце позолотило ідилію ранніх сутінків, і тиха фата-морґана витала над невтомним містом. Усвідомлення близької розлуки все ідеалізувало та просвітлювало. «Прощання й розлуки існували завжди», — думав я. І життя, сповнене розставань, на якусь мить здалося мені схожим на мрію про вічне життя, от тільки замість нестерпних монотонних Агас-ферових поневірянь тут виникло повноцінне буття щасливих, просвітлених небіжчиків. Кожен вечір був для мене останній.

Я вирішив сказати Наташі про моє повернення вже в останній момент. Відчував, що вона про все підозрює, але нічого не каже, тому вирішив, що краще взяти на себе роль зрадника та дезертира, ніж терпіти муки довгого прощання з докорами, образами, короткими примиреннями та рештою труднощів. Інакше я просто не міг. Усі мої сили було зосереджено на іншій меті. Я не міг гайнувати їх на марний сум, сварки та пояснення.

То були світлі дні, наповнені коханням, немов стільники медом. Травень переріс у літо і до нас проникли перші новини з Європи. Здавалося, відкрився давно замурований склеп. Якщо я досі уникав новин або реєстрував їх тільки на поверхні власної свідомості, щоб вони не знищили мене, то зараз навпаки — жадібно на них накидався. Тепер вони були безпосередньо пов’язані з моєю метою, яка точила мене зсередини: поїхати. Більше я нічого не бачив і не чув.