Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

Мені був потрібен час, щоб отямитися. Здавалося, мене закрутило у смерчі. Навколо мене все оберталося, світло й тінь миготіли, аж раптом почув Кановий голос:

— Кухарка вже накладає вам гуляш. Заберіть його з кухні, а потім ми зможемо втекти. Як вам така пропозиція?

— Що? Втекти? Коли?

— Коли забажаєте. Якщо хочете, просто зараз.

— Он як! — Я починав розуміти Кана. — Зараз не можу, — сказав я. — Мушу владнати ще кілька справ. Кане, я мушу залишитися тут.

Я хотів зібратися з духом, а це в мене найкраще виходило в юрмі. З Каном я теж зараз не хотів спілкуватися, саме зараз — ні. Усе було ще надто невизначене, нове і примарно важливе.

— Добре, — «сказав Кан. — А я піду. Більше не витримую в цій бурді, в якій змішалися хвилювання, сентиментальність та невизначеність. Сотні осліплених птахів раптом б’ються об пруття своїх кліток і несподівано виявляють, що ті вже не зі сталі, а з варених спагеті. І тепер вони не знають, чи їм співати, чи плакатися. Деякі вже навіть співають, — додав він похмуро. — Незабаром вони зрозуміють, що їм нема чого виспівувати, бо в них заберуть останню опору: романтичну тугу за батьківщиною та романтичну ненависть. Зруйновану країну ненавидіти вже неможливо. На добраніч, Роберте.

Він був дуже блідий.

— Думаю, я зайду до вас трохи згодом, — сказав я налякано.

— Не варто. Я йду спати. Вип’ю дві таблетки снодійного. Не бійтеся, — сказав він, зауваживши мій переляк. — Я нічого собі не заподію. Бажаю вам повеселитися на цьому оманливому святкуванні перемоги, яке насправді не є ніякою перемогою. На добраніч, Роберте.

— На добраніч, Кане. Зайду до вас завтра в обід.

— Чекатиму.

Мене мучило сумління, і я вже хотів кинутися за ним, але був надто збентежений: через себе самого, все це безнадійне, абсурдне святкування та через слова, що їх Кан сказав наприкінці. Я сів на крісло й неуважно слухав Лягманна, який запевняв, що незабаром геть одужає — так він це називав — бо в нього вже добрий місяць хоч і не безперервні, але нормальні стосунки з однією вдовою.

— Усе мине, як поганий сон, — сказав він, подивившись на мене очима, в яких за райдужкою пробивалася мармурова білизна.

— А твій католицький бізнес теж? — запитав я. — Вервиці та фігурки святих?

— Побачимо. Поки що я геть не поспішаю. Я найкращий комівояжер за всю історію людства. Чужа віра дає можливість дистанцію-ватися і надає більше свободи дій. І це добряче допомагає бізнесу. Крім того, люди мені більше вірять, бо я не католик.

— Отже, ти не повертаємся, так?

— Можливо, через кілька років. Поїду в гості. Але попереду в мене ще є час, багато часу.

Я заздро глянув на нього.

— А ким ти був раніше? — запитав я. — До приходу нацистів?

— Студентом і сином заможних батьків. Я так нічого й не опанував.

Я не міг спитати, що сталося з його батьками, але охоче би дізнався, що коїться в його голові. Якось Кан сказав був мені, що євреї — не мстивий народ, можливо, в цьому є дещиця правди. Вони неврастеніки, тому їхня ненависть швидко перетворюється на покірність, і, щоб зберегти власне обличчя, вони з розумінням ставляться до ворога. Це твердження, як і будь-яке екстремальне узагальнення, лише частково відповідало дійсності. І все одно я його запам’ятав. Євреї — не мстивий народ, вони надто культурні та інтелігентні. А я геть не такий. Я був самотній і здавався самому собі троглодитом. Але тепер у мені було щось, чого я ніяк не міг позбутися, і воно так у мені засіло, що я не міг ні обійти його, ні відсунути — це почуття сповнювало мене різкого, нетерплячого завзяття, що я його просто не міг витерпіти. Я й сам не розумів цього поклику крові, але знав: він мене погубить. Я боровся з ним, намагався втекти, і деколи мені здавалося, що я вже зовсім близько до мети. Але потім на мене насувалися спогади, важкий сон чи можливість наблизитися до фатуму, що мовчазно чекав на мене, — і відразу розчавлювалися всі ілюзії про втечу, наче зграю метеликів било градом. Я вкотре усвідомлював: те «щось» знову в мені і я маю вийти з ним на герць. Воно жило у моїй крові і вимагало крові. У білий день я намагався зіронізувати над ним, висміяти його чи познущатися — але воно залишалося і щоночі мовчки надолужувало все те, що розсіювали сонячні промені.

— Не варто так сумувати, містере Роберт, — промовила місіс Фризлендер. — Урешті-решт, це наша остання зустріч як емігрантів.

— Остання?

— Незабаром все закінчиться. Епоха Агасфера вже минула.

Я спантеличено поглянув на милу товстеньку жіночку. І де вона таке почула? Раптом, без жодних причин мені зробилося весело. Я забув про Кана і про власні думки, дивився в рожеве обличчя чистої, добродушної дурості і несподівано збагнув, який абсурдний цей траурно-переможний банкет із його наївною розкішшю та зворушливою розгубленістю.