Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

— Я залишаюся тут, — оголосив Танненбаум, він повернувся з Голлівуда, щоб зіграти в театрі есесівця. — Це єдина країна, де на нас не дивляться як на окупантів та чужинців. У решті країн було інакше. Я залишаюся тут.

Везель уважно на нього подивився:

— А якщо-ви не зможете знайти роботи? Ви ж розмовляєте з сильним акцентом, і коли закінчиться війна, таких ролей вам більше не дадуть.

— Навпаки, їх тільки побільшає.

— Ви ж не Бог і не можете всього знати, — різко зауважив Везель.

— Так само, як і ви, Везелю. Але в мене є робота.

— Шановні джентльмени! — вигукнула місіс Фризлендер. — Не треба сваритися! Тепер, коли вже все минулося!

— Ви так думаєте? — запитав Кан.

— Авжеж, якщо тільки не повертатися, — зауважив Танненбаум. — Цікаво, яка зараз Німеччина?

— Батьківщина — це батьківщина, — промовив Везель.

— Алайно — це лайно.

— Я мушу повернутися, — сумно озвався Франк. — Що мені ще робити?

То було головне питання цього похмурого вечора, всі прийшли сюди, сповнені думок про майбутнє. Раптом сталося те, що передбачив Кан. Усіх, хто хотів залишитися, переслідувало невиразне відчуття втрати, адже тепер вони могли повернутися. Життя тут більше не здавалося такою прекрасною перспективою, як раніше, хоча загалом нічого не змінилося. А хто хотів повернутися і для кого Європа й далі майоріла як стара батьківщина, раптом відчули, що тепер це спустошена країна з безліччю проблем і аж ніяк не рай. Це було схоже на метеобудку: якщо одна фігура виступала вперед, інша ховалася. Лускалися милосердні ілюзії, якими всі жили. Усім здавалося, що вони дезертири, — і тим, хто залишався, і тим, хто хотіли повернутися. То була остання ілюзія. Тепер вони дезертирували від самих себе.

— Ліззі хоче повернутися, — сказав Кан. — Друга сестра, Лю-сі, хоче залишитися. Вони майже ніколи не розлучалися. Обидві тепер вважають одна одну егоїсткою, і це справжня трагедія.

Я глянув на нього: не знав, які в нього стосунки з Ліззі.

— А ви не хочете вмовити Ліззі залишитися? — запитав я.

— Ні. Всі вирушають у великий похід, — зауважив він саркастично. — І на всіх чекає велике протверезіння.

— Для вас теж?

— Для мене? — перепитав він, сміючись. — Я просто лусну, як повітряна кулька. Не піду ні туди, ні сюди. А ви?

— Я? Не знаю. У мене ще достатньо часу, щоб подумати.

— Роберте, ви тільки те й робите, відколи сюди приїхали.

— Є речі, які не кращають, якщо про них думати. Тому про них.і не можна думати забагато. Тоді вони тільки псуються і ускладнюються. Таке чинять спонтанно.

— Так, — погодився він. — Таке чинять спонтанно, ваша правда.

Фризлендер відтягнув мене вбік:

— Не забудьте, що я вам казав про німецькі акції. Після оголошення перемир’я їх можна буде придбати за безцінь. А потім їхня ціна ростиме, ростиме й ростиме. Країну можна ненавидіти в політичному сенсі, але довіряти її економіці. Це ж нація шизофреніків. Розумні економісти, науковці та організатори масових убивств.

— Так, — погодився я гірко. — І часто все це поєднується в одній особі.

— Як я й кажу: шизофреніки. Будьте теж шизофреніком: заробіть статки і ненавидьте нацистів.

— А це не надто прагматично?

— Називайте, як хочете. Чому промислові концерни, що здирали три шкури з робітників-рабів, тепер теж мають наживатися?

— Вони і так зароблять шалені гроші, — сказав я. — А крім того, ще й усі почесті, ордени, пенсії, і, звісно ж, свої мільйони. Я ж там народився. Усе це ми бачили ще після Першої світової. А ви повертаєтеся, містере Фризлендере?

— Ні, моєї ноги там не буде! Бізнесом я можу керувати і по телефону. Якщо вам потрібні гроші, я залюбки позичу тисячу доларів. Коли запанує мир, на них там можна буде почати все, що завгодно.

— Дякую. Можливо, я пристану на вашу пропозицію.

На якусь мить мені здалося, наче на одну соту секунди в салоні сталося коротке замикання, але світло не погасло, а лише замерехтіло, а потім знову спокійно та ясно засвітило. То був момент, коли загрозливе, похмуре бажання, змішане зі страхом та думками про неможливість повернення, раптом, якимсь невидимим чином, стало реальністю. Гроші, які запропонував мені Фризлендер, я не збирався використовувати для бізнесу. То була можливість повернутися і цих грошей було навіть більше, ніж достатньо, щоб добратися до країни, яка щоразу ближче і ближче насувалася на мене в моїх снах, наче чорна стіна грозових хмар. Я стояв під люстрами й невидющо дивився перед собою, не бачачи нічого, крім невиразної розпливчастої світлої плями між власними очима.