Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

Сильверсова злість відразу випарувалася, коли я вручив йому чек.

— Треба було видерти на тисячу доларів більше, — зауважив він.

— Я і так заправив на п’ятсот доларів більше, ніж ви казали. Якщо хочете, я поверну чек і принесу назад ваші картини.

— Я так не роблю. Що продано, те продано! Навіть якщо зі збитком.

Сильверс потягнувся на світло-блакитному шкіряному кріслі, внизу, під вікном його номера теж був басейн.

— У мене є пропозиції і на картини Пікассо, — відповів я. — Але, думаю, буде краще, якщо ви продасте їх самі. Не хочу, щоб ви збанкрутували, бо я неправильно розумію ціни, які ви встановлюєте.

Він раптом усміхнувся:

— У вас, дорогий Россе, нема почуття гумору. Продавайте картини і далі. Хіба ви не розумієте, що в мене просто бере професійна заздрість? Ви тут уже щось продали, а я ще ні.

Я окинув його поглядом із ніг до голови. Він був убраний навіть ще більше по-каліфорнійському, ніжТанненбаум, і це щось та й означало. Сильверсовий спортивний піджак, звісно ж, був англійського покрою, а Танненбаум носив готовий американський одяг. Зате Сильверсові мешти були аж занадто жовті, а хустина навколо шиї — занадто пишна і занадто червона, кольору кіновару. Я знав, до чого він хилить — він не хотів платити мені комісійних за продаж картин. Утім на них я і не сподівався. Тому я й не здивувався, коли він сказав мені якнайшвидше принести рахунок за вечірку з коктейлями.

Після обіду по мене прийшов Танненбаум.

— Ви пообіцяли Гольту завітати сьогодні до нього в студію, — пояснив він.

— Невже? — відповів я. — Що я там іще наговорив?

— У вас був прекрасний настрій. Крім того, ви продали Гольту дві картини. А сьогодні мали пояснити йому, в які рамки їх краще вставити.

— Вони ж були в рамах!

— Ви сказали йому, що це звичайні стандартні рамки. А він повинен купити старовинні рами вісімнадцятого століття, і тоді вартість картин зросте втричі. Ходімо зі мною. Принаймні хоч раз подивитеся на справжню студію.

— Добре.

У моїй голові і далі панував суцільний хаос. Без зайвих роздумів я пішов із ним. Виявилося, у Танненбаума старий «шевроле».

— Де ви навчились їздити? — запитав я.

— У Каліфорнії. Тут без машини не обійтися. Відстані занадто великі. А вживану можна купити за кілька доларів.

— Ви маєте на думці, за кількасот доларів?

Танненбаум кивнув. Ми проїхали крізь іспанські ворота, перед якими стояли полісмени.

— Тут що, тюрМа? — запитав я, коли машину зупинили.

— Дурниці. Це поліція кіностудії. Вона стоїть тут, щоб студію не штурмували сотні роззяв та шукачів свого місця під голлівудським сонцем.

Ми проїхали повз село золотошукачів. Тоді по Вулиці з кнайпами у стилі «Дикого Заходу», за ними постав танцзал. Було дивно бачити усю цю бутафорію просто неба. Багато декорацій складалося тільки з фасадів, а позаду нічого не було, тому здавалося, що тут недавно пройшла війна, що розбомбила і розстріляла їх із методичною точністю та нечуваною акуратністю.

— Натуральні декорації, — пояснив Танненбаум. — Тут знімають сотні ковбойських фільмів і вестернів, завжди з однаковими сюжетами. Деколи навіть акторів не міняють. Але глядачі нічого не зауважують.

Ми зупинилися біля велетенського павільйону. На усіх стінах було написано чорними літерами «Студія № 5». Над дверима горіла червона лампочка.

— Доведеться трохи зачекати, — сказав Танненбаум. — Саме знімають. Вам тут подобається?

— Так, — відповів я. — Трохи нагадує цирк і циганський табір. Перед «Студією № 4» я побачив кілька ковбоїв та людей у пуританському одязі: жінки в довгих сукнях, а на головах бородатих чоловіків, вбраних у сюртуки, красувалися широкополі капелюхи. Майже всі були загримовані, а тому в сонячних променях мали досить дивний вигляд. Там були також і коні, а ще шериф, який пив кока-колу.

Червона лампочка над «Студією № 5» погасла, і ми зайшли всередину: Після яскравого світла спершу я не міг нічого розрізнити. А потім закам’янів. Просто на мене йшли двадцятеро есесівців. Я відразу розвернувся і кинувся тікати, але наштовхнувся на Танненбау-ма, який ішов позаду.

— Фільм, — пояснив він. — Наче в реальному житті. Правда?

— Що?

— Кажу, добре зроблено.

— Так, — відповів я через силу і якусь мить міркував, чи не зацідити йому в морду. Над головами есесівців, на задньому плані, я побачив сторожову вишку, а перед нею паркан із колючого дроту. Я зауважив, що дихаю важко і з присвистом.

— Що сталося? — запитав Танненбаум. — Ви злякалися? Але ж ви знали, що я граю в антифашистському фільмі.