Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

— Бо у моєму житті всі несподіванки завжди погано закінчувалися. Тільки не з тобою. Ти — несподіванка, до якої я ніколи не звикну.

— Ти залишишся сьогодні.зі мною?

— Я залишуся з тобою, аж поки мені не доведеться бігти на вокзал.

— Бігти не треба. Візьмеш таксі.

Тієї ночі ми майже не спали. Ми прокидалися і кохалися, потім засинали, міцно обійнявшись, і знову прокидалися, говорили і знову любилися, відчували тепло наших тіл і прагнули збагнути таємницю людської шкіри, яка об’єднує і навіки роз’єднує людей. Знеможені, намагаючись подолати спротив наших тіл, ми підхльоскували одне одного окриками, які вигукують коням, щоб змусити їх напружити всі сили, безглузді слова, які раптово виринали з глибин нашої підсвідомості, ми ненавиділи і кохали, лаялися, мов бендюжники, тільки щоб глибше проникнути одне в одного, щоб очистити мозок від усіх штучно зведених бар’єрів і пізнати таємниці вітру, моря та царства тварин, осипали один одного жаргоном шльондр і ніжними словами закоханих, а тоді знеможено затихали і мовчки чекали на глибоку, брунатно-золоту тишу звільнення, коли важко зронити бодай слово та й слова стають геть не потрібні — вони лежать десь дуже далеко, розкидані, наче камені після сильного дощу, — ми чекали, аж поки приходила вона, ніжно торкалася до нас і ми відчували її: тишу, в якій залишається саме лише дихання, не глибоке й різке, а тихе, від якого майже не ворушаться груди. Тиша приходила і ми поринали в неї, а потім Наташа провалювалася в сон. Я дивився на неї і довго не міг заснути. Дивився на неї з таємною цікавістю, яку маю до всіх людей, які сплять, — наче вони знають те, що навіки від мене приховано. Я дививдя на її далеке й чуже обличчя з довгими віями й усвідомлював, що оманливий сон-чарівник забрав її в мене — вона мене забула, не пам’ятала усіх тих клятв, криків та екстазів минулих годин, для неї я вже не існував, я міг померти, а вона б і не взнала; я пожадливо, сповнений тихого жаху, дивився на цю чужу жінку, яка стала мені найближчою людиною на цій землі, і раптом усвідомив, що тільки мертві належать нам повністю, тільки вони не можуть від нас утекти. А все решта у цьому світі пульсує, змінюється, щезає, пересувається і ніколи не повертається таким, як колись. Тільки мертві зостаються вірні. У цьому їхня сила.

Я прислухався до вітру — на такій висоті він зажди завивав між будинками. Боявся заснути, відганяв від себе минуле і роздивлявся Наташине обличчя — між її брів залягла тонка складочка. Я дивився на неї і мені на мить здалося, що я зовсім близько від якогось відкриття — ось-ось увійду в незнане, м’яко освітлене приміщення, що досі й не уявляв, що воно існує. Відчув, як мене охопило тихе щастя, переді мною відкривалися невідомі простори. Затамувавши подих, я обережно до них наблизився, але, колй зробив останній крок, все раптом зникло і я заснув.

У «Садах Аллаха» був басейн для плавання і багато маленьких будиночків, які винаймали гості міста. Там жили по одному, вдвох або по кількоро людей. Мене поселили в будиночку, де вже мешкав один актор. У нас були окремі кімнати, але спільна ванна. Увесь готель нагадував зручний циганський табір. Хоч мене і здивувала така обстановка, але мені тут відразу сподобалося. У перший же вечір актор запросив мене до себе. Частував віскі та каліфорнійським вином і до нього помалу сходилися знайомі. Всі поводилися невимушено і просто, якщо хтось хотів освіжитися, то стрибав у басейн, підсвічений зелено-синіми лампочками. Я вдавав із себе колишнього асистента з Лувру. Не знав, аж які довгі тут язики, тому вирішив і в приватному житті дотримуватися цієї версії — врешті-решт саме тому Сильвере мене і найняв.

У перші дні я взагалі нічого не робив. З Нью-Йорка ще не прибули Сильверсові картини. Я тинявся по «Садах Аллаха» і їздив на узбережжя з Джоном Скоттом, сусідом-актором, який давав мені уроки виживання в Голлівуді. Ще в Нью-Йорку мене не покидало відчуття нереальності ситуації, бо ця велетенська країна вела війну, якої сама не чула і не бачила — від фронтів Америку відділяло півсвіту, — а в Голлівуді цей розмир сприймали винятково як вигадку сценаристів. У розкішних уніформах тут чередами гордо виступали полковники і капітани, які нічого не знали про війну. То були кінополковники, кінокапітани, кінорежисери і кінопродюсери; їм будь-якої миті могли надати військове звання тільки тому, що вони якимсь боком причетні до батальних сцен; насправді ж ці «ратні діячі» знали тільки те, що вітаючись, військовики не скидають кашкетів.