Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

Проте спускаючись темними сходами вниз, я вже не був такий упевнений. У під’їзді я зустрів Грефенгайма.

— Як вона?.

— Погано, — відповів я. — Ви даєте їй ліки?

— Ще ні. Але незабаром вони їй будуть потрібні.

Я йшов по мокрій від дощу вулиці. Поблизу магазину, де працював Кан, повернув. Спершу хотів іти відразу аж до П’ятдесят сьомої вулиці, але потім вирішив навідатися до нього.

Кан був у крамниці.

— Коли ви їдете до Голлівуда?

— Через два дні.

— Можливо, зустрінете Кармен.

— Кармен?

Кан розсміявся.

— Якийсь дрібний асистент запропонував їй контракт, як дебютантці. На три місяці. За сто доларів на тиждень. Але вона скоро повернеться. Вона — справжній антиталант.

— А вона хотіла їхати?

— Ні. їй тут надто зручно. Мені довелося її вмовляти.

— Навіщо?

— Щоб вона не думала, що втратила свій шанс. Інакше цілу вічність мені дорікатиме. Атак вона за три місяці сама все зрозуміє. Правильно?

Я не відповів. Кан нервувався.

— Хіба я вчинив неправильно? — перепитав він.

— Сподіваюся. Вона дуже вродлива. Я б так не ризикував.

Він трохи штучно засміявся.

— А чом би й ні? У Голлівуді тисячі таких, як вона. І значно талановитіших. А Кармен навіть англійської по-людському не вивчила! Подбайте про неї, коли вона приїде!

— Авжеж, Кане! Я постараюся, хоча не надто уявляю, як можна дбати про молоду вродливу жінку.

— Із Кармен це просто. Вона здебільшого спить.

— Залюбки. Хоч я і сам там нікого не знаю. Хіба що Танненбау-ма, та й усе.

— Обідайте з нею час від часу і вмовляйте її повернутися до Нью-Йорка.

— Добре. А що ви робитимете, коли вона поїде?

— Те, що й завжди.

— Що?

— Нічого. Я продаю радіоприймачі. Що мені ще робити? Ентузіазм від того, що я досі живищсхожий на шампанське. Якщо пляшку відкоркувати, з неї швидко виходять усі бульбашки. Добре, що майже ніхто про таке довго не думає. Щасти вам, Россе! Тільки не станьте актором! Ви вже й так актор!

— Коли ти повернешся, у нашому зозулиному гнізді серед хмар знову житиме гомосексуаліст-меланхолік, — сказала Наташа. — За тиждень він повертається. Сьогодні вранці я отримала від нього лист на сірому папері ручної роботи, що пах жокей-клубом.

— Звідки прийшов лист?

— Чому це тебе раптом зацікавило?

— Не зацікавило. Просто ідіотське питання, щоб приховати збентеження.

— Із Мексики. Там теж закінчилося одне велике кохання.

— Що означає: там теж?

— Це ще одне запитання, щоб приховати збентеження?

— Ні. Це запитання спричинив абстрактний інтерес до розвитку людських взаємин.

Вона оперлася на руку і глянула в дзеркало — наші погляди зустрілися.

— Чому людей завжди більше цікавить нещастя інших людей, а не їхнє щастя? Невже всі — така заздрісна худоба?

— Це точно! Просто щастя завжди нудне, а нещастя — ні.

Наташа розсміялася.

— У цьому щось є. Про щастя говориш щонайбільше п’ять хвилин. Там нема про що розповідати;ти — щасливий і край. А про нещастя можна розповідати цілодобово. Правда?

— Так, але коли йдеться про невеликі нещастя, — сказав я, трохи подумавши, — а не про справжні.

Вона й далі дивилася на мене. Смуга світла з вітальні косо падала їй на очі, і вони здавалися дивовижно ясні та прозорі.

— Роберте, ти дуже нещасливий? — запитала вона, не відриваючи погляду від мого обличчя.

— Ні, — відповів я після паузи.

— Добре, що ти не сказав мені, що щасливий. Зазвичай я не заперечую проти брехні. Я й сама вмію непогано брехати. Але деколи я її просто не перетравлюю.

— Я дуже хочу стати щасливим, — сказав я.

— Але тобі це не вдається. Ти не можеш бути щасливий, як решта людей.

Ми не зводили одне з одного очей. Мені здавалося, легше відповідати, дивлячись у дзеркало, ніж просто у вічі.

— Недавно ти вже мене про таке запитувала.

— І тоді ти збрехав. Думав, я влаштую тобі сцену і хотів її уникнути. Але я не збиралася влаштовувати сцени.

—* Я тоді не брехав, — відповів я майже автоматично і відразу ж пошкодував.

На жаль, відколи почалося моє життя у вигнанні, довелося вивчити кілька правил, необхідних для виживання, але геть непридатних для приватного життя, зокрема й таке: ніколи не признавайся в тому, що збрехав. То був хороший принцип для боротьби з владою, але не завжди годився для стосунків із коханою, хоч навіть і тоді у ньому часто було більше переваг, ніж недоліків.

— Я не брехав, — повторив я. — Просто невдало висловився. Ми багато понять запозичили з минулого століття, з епохи романтики, але тепер їхній зміст суттєво змінився: До них належить і поняття щастя. Як легко було раніше стати щасливим! До того ж тоді це було не просто щастя, а абсолютне щастя! Я не кажу зараз про письменників і фальшивомонетників, які вміли брехати, дурячи цілі епохи. Мені йдеться про найвеличніших представників роду людського, — навіть їх загіпнотизувала ця яскрава, підробна кулька, вкрита сусальним золотом: щастя, ця панацея, ці ліки відусіх хвороб. Хто кохав, той був щасливий, а хто бувщасливий, той мав автоматично відчувати безмежне щастя.