Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

Бетті Штайн уже була цілком упевнена, що в неї рак. Ніхто їй цього не казав, навпаки, всі заспокоювали; але пильний доскіпливий розум, властивий усім недовірливим хворим, які нічого не забувають, а збирають докупи всі деталі, поступово^відтворив і в її голові повну картину. Вона була схожа на генерала, який зводить докупи всі повідомлення про перебіг бою і наносить їх на велику карту. Він нічого не забуває, порівнює суперечливі дані, вносить поправки, записує факти — і ось перед ним уже повільно вимальовується картина битви: поки всі решта ще тішаться маленькими перемогами та з оптимізмом дивляться в майбутнє, він сам уже зрозумів, що війну програно, і, поки навколо лунають переможні вигуки, він уже перегруповує війська для останньої Герцю.

Вона зіставила окремі жести, погляди і випадкові репліки з вичитаною в книжках інформацією, як це завжди роблять люди, борючись за власне. життя. І період спокою перетворився на період недовіри, а потім перейшов у пору сумнівів. Врешті вона зібрала в кулак усі свої сили, усі почуття — і переконалася в найгіршому. Але замість того, щоб здатися і змиритися з долею, почала майже героїчну боротьбу за кожен прожитий день. Вона не хотіла вмирати. Нечуваним зусиллям волі вона відігнала смерть, яка в період сумнівів уже стояла біля її ліжка. Можливо, вона й далі там була, але Бетті не зважала на неї. Вона хотіла жити, хотіла повернутися до Берліна, не хотіла помирати в Нью-Йорку. Хотіла знову опинитися на Олівер-пляц у Берліні. Вона там народилася і прагнула туди повернутися.

Вона почала гарячково вивчати газети. Купила карти Німеччини і прикріпила їх у спальні на стіні, щоб стежити за наступом антигітлерівських сил. Щоранку, прочитавши воєнні зведення, вона міліметр за міліметром пересувала свої кольорові булавки. Її власна смерть і масові вбивства в Німеччині мчали наввипередки, не відстаючи одне від одного ні на крок. Але Бетті твердо вирішила протриматися довше.

Її неймовірно добре серце завжди тануло, як масло на сонці. Така вона й залишилася для усіх знайомих і друзів. Не могла дивитися на чужі сльози і була готова на все, щоб їх угамувати. Але зараз її озлобила загибель всього народу, це вже була не просто людська трагедія, а математична катастрофа. Вона ніяк не могла зрозуміти, чому німці не капітулюють. Кан розповідав — вона поступово так усім перейнялася, що сприймала це як особисту образу. Багато емігрантів поділяли її думку, надто ті, які до останнього вірили, що Німеччині хтось запаморочив голову. Вони теж не могли збагнути, чому там ніхто не здається. Навіть готові були визнати, що звичайні люди зовсім невинні, а просто затиснуті в лещата послуху та обов’язку. Але ніхто не міг пояснити, чому боротьбу продовжує генштаб, який уже давно мав усвідомити безнадійність ситуації. Всі знали: генералітет, який веде програну війну, перетворюється з сумнівних героїв на банду вбивць — усі дивилися з огидою та жахом на Німеччину, де через боягузтво, страх та незрозумілу манію величі ця метаморфоза вже сталася. Замах на Птлёра показав ситуацію ще чіткіше: жменьці сміливців протистояла велетенська маса егоїстичних та кровожерних генералів, які поширювали нацистські гасла — не здаватися до останньої краплі крові, — а самі рятувалися від ганьби і смерті в безпечних бункерах.

Бетті Штайн сприйняла все дуже особисто. У війні її цікавило лиш одне: побачить вона Олівер-пляцчи ні. Пройдені кілометри сил союзників стирали думки про пролиту кров. Бетті марширувала разом із ними. Прокидаючись, перше, про що вона думала — чи далеко просунулися американці — в її свідомості Німеччина зменшилася до розмірів Берліна. Після тривалих пошуків їй навіть вдалося десь роздобути карту рідного міста. І саме там війна знову постала перед нею зі всією своєю кров’ю та жахіттями. Вона страждала, позначаючи райони, зруйновані внаслідок бомбардувань. Вона плакала і лютувала, бо в уніформи там вбирали навіть дітей і змушували їх іти в бій. Вона дивилася на нас великими наляканими очима — очима сумної сови — і не могла збагнути, чому її Берлін та її берлінці не здаються і чому не проженуть зі своєї шиї паразитів, які сидять там і п’ють їхню кров.

— Россе, ви надовго їдете? — запитала вона.

— Точно не знаю. На два тижні. Можливо, трохи довше.

— Я за вами сумуватиму.

— Я за вами теж, Бетті. Ви — мій ангел-охоронець.

— Ангел-охоронець, у якого рак пожирає внутрішні органи.

— У вас немає раку, Бетті.