Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

— Та хто таке взагалі знає? От ти знаєш?

— Мені не потрібно цього знати. Я — відблиск світла. Але ти!

— Ти — відблиск світла?

— Не уникай відповіді. Що ти хочеш? Заради чого живеш?

— Я вже відчуваю, як мене огортають важкі крила міщанства. Та хто таке взагалі знає? А навіть якщо й знає, це відразу перетворюється на брехню. Я подорожую без зайвої ноші, оце й усе, тимчасово.

— Ти не знаєш.

— Не знаю, — відповів я. — Я справді не знаю це так, як знає банкір чи священик. І я ніколи не знатиму, — я поцілував її вологі плечі. — Я геть не звик до такого. Дуже довго виживання було єдиною метою мого життя і це було так важко, що в мене на будь-що інше просто не залишалося сили. Така відповідь тебе влаштовує?

— Це все неправда і ти це знаєш. Ти просто не хочеш мені зізнатися. Може, й самому собі не хочеш. Я чула, як ти кричав.

— Що?

Вона кивнула.

— Уві сні.

— І що саме я кричав?

— Не знаю. Я ж теж спала і прокинулася від твого крику.

Я полегшено зітхнув.

— Кошмари переслідують усіх.

Вона нічого не відповіла.

— Я ж узагалі нічого про тебе не знаю, — сказала перегодом.

— Ти знаєш забагато! І це заважає коханню! — Я обійняв її і почав поволі витягати з ванни. — Ходімо краще поглянемо, що смачненького передала нам кухарка. У тебе найгарніші на світі коліна!

— Не напускай туману мені в очі.

— Нащо це мені здалося? Ми з тобою навіть уклали пакт. Ти нещодавно сама нагадала мені про нього.

— Ах, цей пакт! Це ж була просто відмовка! Ми обоє хотіли щось забути. Тобі вже вилетіло з голови?

Мені здалося, наче моє серце зайшлося холодом. Не так сильно, як я очікував, — але у грудях стало зимно, наче мою душу вхопила примарна рука. Це тривало лише мить, але всередині не теплішало. Холод відступав дуже повільно.

— Мені нема чого забувати, — сказав я. — Я збрехав.

— Я не мала запитувати тебе про такі дурниці, — сказала вона. — Не знаю, що на мене найшло. Можливо, причина в тому, що я цілий вечір грала Анну Кареніну, загорнута в шубу, і мені здавалося, наче я Іду на трійці коней крізь безмежні сніги, все оповите романтикою і сентиментальністю часу, якого ми ніколи не знали. А можливо, це все через осінь, яку я взяла ближче до серця, ніж ти. Восени розриваються і втрачають силу всі пакти. Людина хоче… А й справді, чого ж людина хоче?

— Кохання, — сказав я, глянувши на неї.

Наташа сиділа на ліжку, погляд розгублено блукав по кімнаті, її охопили ніжність і жалощі до самої себе, і вона не знала, як їх подолати.

— Кохання, яке не зникає.

Я кивнув:

— Кохання перед запаленим каміном, у світлі ламп, з нічними поривами вітру, з шелестом опалого листя, з упевненістю, що ти нічого не втратиш.

Наташа потягнулася.

— Я знову зголодніла. Гуляш іще є?

— На цілу роту вистарчить. Ти справді після торту «Захер» їстимеш гуляш по-сегедському?

— Сьогодні ввечері я здатна на все. Залишишся сьогодні на ніч?

— Так.

— Добре. Тоді я більше не мучитиму тебе своїми нездійсненними осінніми мріями. Вони передчасні. Здається, в нас закінчилося пиво. Так?

— Ні, є. Я приніс.

— Поїмо в ліжку?

— Добре. Від гуляшу плям не буде.

Вона розсміялася:

— Я їстиму охайно. Якби ти мав вибір, що хотів би зараз робити?

Той сон приснився мені знову більш, ніж через тиждень. Я чекав на нього швидше і вже майже повірив, що ніколи його не побачу. В мені зажевріла слабка й обережна надія: може, він вже назавжди канув у небуття. Щоб його позбутися, я зробив усе, що міг; коли мене знову охопило відчуття — наче мені перейняло подих і я сторчма лечу в прірву, — відчуття, яке виникає у людей підчас землетрусу, я все одно квапливо і гарячково переконував себе, що то лише спогади.

Але я помилився. То був той таки липкий, тягучий, чорний сон, що й завжди, навіть іще страшніший, і мені було так само важко його позбутися. Дуже повільно я усвідомив, що це не реальність, а лише сон. Спершу я опинився у підвалі брюссельського музею, у цілковитій темряві і затхлим повітрям; мені здалося, що кам’яні брили згори і з боків сунуть на мене, щоб задушити. А потім, коли я так і не прокинувшись, судомно хапав повітря і з криком зірвався на ноги, мене почала засмоктувати в’язка трясовина; здалося, мене переслідують, бо я наважився перейти кордон і опинився у Шварцвальді, де за мною гналися есесівські собаки на чолі з чоловіком, що його обличчя я не міг згадувати, не здригнувшись аж до самих кісток. Вони мене впіймали, і я знову потрапив до приміщення, де стояли печі крематорію; беззахисний, відданий на поталу тим монстрам, я не міг дихати, бо мене, непритомного, саме зняли з гаку на стіні; поки на моє місце чіпляли іншого, решта жертв руками та зв’язаними ногами дряпали стіни, а кати укладали парі — хто витримає найдовше. Тоді я почув голос одного насмішника, від якого пахло парфумами, — він розповідав, як я колись, не зараз, а значно пізніше, рачкуватиму, благаючи спалити мене живцем, і що тоді відбуватиметься з моїми очима. Сон закінчувався так само, як завжди, — я закопав когось у саду і вже майже забув кого, але поліція знайшла в баговинні труп, і я не міг збагнути, чому не сховав його деінде, в кращому місці.