Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

— Де ми житимемо? — запитав я.

— Яв готелі «Беверлі-Гіллз», а ви — у «Садах Аллаха».

Мені вже стало цікавіше:

— Хороша назва. Нагадує мені Рудольфа Валентино. То ми житимемо в різних готелях?

— Дорого. А я чув, що «Сади Аллаха» — дуже непоганий готель. До того ж — за крок від «Беверлі-Гіллз.

— А як буде з рахунками? За готель, за їжу?

— Фіксуватимете всі ваші витрати.

— Себто я повинен буду харчуватися винятково в готелі?

Сильвере махнув рукою.

— З вами неможливо спілкуватися! Робіть, що хочете. Ще якісь запитання?

— Так, — сказав я. — Хочу, щоб ви збільшили мені платню. Тоді я зможу купити собі новий костюм.

— На скільки?

— На сто доларів на місяць.

Сильвере підскочив:

— Виключено! Ви, схоже, зібралися замовити собі костюм в ательє «Кніц»! В Америці купують готові речі. І що не так із вашим костюмом? Він іще досить непоганий.

— Не досить як на людину, яка працює у вас! Можливо, мені навіть смокінг доведеться придбати.

— Ми Ідемо в Голлівуд не для того, щоб танцювати і ходити по балах.

— Хтозна! Можливо, це не така вже й погана ідея. У нічних клубах розтопити серця мільйонерів значно легше. Ми ж хочемо підновити їх за допомогою випробуваного прийому — купивши у нас картини, вони просунуться вгору суспільною драбиною.

Сильвере сердито глянув на мене.

— Це таємниці бізнесу! Про них ніколи не говорять. І повірте мені: Голлівудських мільйонерів аж розпирає від самовпевненості. Вони вважають себе носіями культури. Отже, домовилися: я даю вам двадцять доларів надбавки.

— Сто, — не здавався я.

— Не забувайте, ви працюєте тут нелегально. Я ризикую через вас!

— Вже не ризикуєте!

Я глянув на картину Моне, яка висіла навпроти мене. На ній було зображене макове поле, яким ішла жінка в білому; картину датували приблизно 1889 роком, але здавалося, що такий спокій міг існувати лише в значно давніші часи.

— Я отримав дозвіл на перебування. Ще на три місяці, а потім його знову автоматично продовжать.

Сильвере прикусив губу.

— То й що? — запитав він.

— Тепер я маю право працювати, — я збрехав, але зараз це не було аж так важливо.

— Ви хочете сказати, що збираєтеся змінити місце роботи?

— Ні, звісно. Навіщо? У Вільденштайна мені б довелося цілими днями стояти в галереї біля картин. У вас мені подобається більше.

Я побачив, що Сильверс рахує. Він підраховував, скільки коштує все те, що я про нього знаю — для нього і для Вільденштайна. Напевно, у цей момент він шкодував, що втаємничив мене у стільки хитрих фокусів.

— Урахуйте й те, що з вашої ласки я весь час порушую професійну етику, — додав я. — Ви змушуєте мене шахраювати. Скажімо, позавчора я грав роль колишнього асистента «Лувру» перед техаським мільйонером. Мої знання іноземних мов теж чогось варті.

Ми сторгувалися на сімдесяти п’яти доларах, хоч я не розраховував отримати більше тридцяти. Про смокінг я вже не згадував і навіть не думав його зараз купувати. У Каліфорнії я знову зміг би використати його, щоб витягти ще одну одноразову надбавку від Сильверса, якби він, звісно, захотів, щоб я супроводжував його як асистент з Лувру.

Я пішов до Фризлендера, щоб віддати йому перші сто доларів боргу, які він позичив мені на адвоката.

— Сідайте, — сказав він, недбало засунувши гроші в чорний гаманець із крокодилячої шкіри. — Ви вже вечеряли?

— Ні, — не вагаючись відповів я: у Фризлендера завжди смачно годували.

— Тоді залишайтеся, — відповів він рішуче. — Ще прийдуть четверо-п’ятеро людей. Не знаю хто саме. Спитайте у моєї дружини. Хочете віскі?

Отримавши громадянство, Фризлендер пив тільки віскі. Я вважав, мусило бути все навпаки: спершу він мав пити тільки віскі, щоб показати своє щире бажання стати справжнім американцем, а потім знову повернутися до абрикосової та кминової горілки. Але Фризлендер був особливий. Ще до отримання громадянства він лепетав незрозумілою англійською з сильним угорським акцентом і наполягав, щоб уся його сім’я спілкувалася вдома лише англійською; злі язики пасталакали, він наполягав на цьому навіть у ліжку. Довести цього, звісно ж, не міг ніхто. Але через кілька днів після отримання громадянства у будинку Фризлендерів знову заговорили вавилонською — суржиком із німецько-англійсько-угорських слів та ідишу.

— Моя дружина тримає абрикосівку під замком, — пояснив Фризлендер. — Ми її бережемо, бо тут неможливо роздобути жодної пляшки. Тому ми мусимо її ховати, інакше кухарка відразу видудлить. Так у неї виражається туга за батьківщиною. Ви теж тужите?