Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

— У Франції можна було записатися в Іноземний легіон, — зауважив Ґрефенгайм, відклавши скляну трубочку.

— Ви записалися?

— Ні.

— Не хотілося стріляти в німців, правда ж?

— Я взагалі не хотів ні в кого стріляти.

Я стенув плечима:

— Інколи не залишаєтьс5Ґіншого вибору. Доводиться у когось стріляти.

— Хіба що в себе.

— Дурниці. Багато хто з нас не хотів стріляти в німців. Ми знали, на фронті немає тих, кого б ми справді хотіли застрелити. На фронт посилають сумирне, слухняне гарматне м’ясо.

Ґрефенгайм кивнув.

— Нам не довіряють. Ні нашому обуренню, ні нашій ненависті. Це так само, як із Танненбаумом, він складає списки, але ніколи б не вистрілив. Приблизно так, правда?

— Приблизно так. Навіть Кана не хотіли брати. Думаю, слушне рішення.

По довгих коридорах, освітлених білими лампами я пішов до виходу. Повертався у своє примарне існування; мені здавалося, наче я живу на магічному двовимірному острові в епіцентрі бурі. Тут усе було інакше, ніжу Європі, де третій вимір замінила боротьба з бюрократією, з органами влади та жандармами, боротьба за дозволи на перебування та нелегальну роботу, з митниками і полісменами, тобто боротьба за виживання в чистому вигляді. А тут ми раптом опинилися у мертвому штилі — у цілковитій тиші, переповненій газетними заголовками та новинами по радіо — тільки вони нагадували нам про війну, яка вирувала десь далеко, на іншому континенті, відділеному від нас цілим океаном. То була війна лише в медіа-форматі: жоден ворожий літак не з’явився в американському небі, жодна бомба не впала на американську землю, жодна кулеметна черга не прорізала американське повітря. Я йшов, а в моїй кишені лежало повідомлення, що мій дозвіл на перебування продовжили ще на три місяці, я був «Enemy alien» — ворожий іноземець, але не такий «ворожий», щоб його кидати за Грати. І тепер я йшов цим містом, обвіяним усіма вітрами — іскра життя, що ніяк не згасала, чужинець, який дихав на повні груди і тихенько насвистував, шматок життя з чужим прізвищем Росс.

— Квартира! — вигукнув я. — Лампи! Меблі! Ліжко! Кохана! Електрогриль для смаження м’яса! Чарка горілки! Усе це є навіть у цьому жалюгідному житті, на яке я проклятий. Ні до чого не звикаєш і це — прекрасно. Усім насолоджуєшся, наче вперше! І щоразу тебе пробирає аж до кісток! До самісіньких кісток, до спинного мозку, аж до сірої речовини, що оточує головний мозок. Дай на тебе глянути! Я обожнюю тебе за сам лише факт існування. За те, що ми живемо в один і той же час. А вже потім — за все решту. Я — Робінзон, який знову і знову знаходить свого П’ятницю! Сліди на піску. Відбитки ніг. І завади для мене — ти найперша людина у цьому світі. Знову і знову. Тільки ти і є світлою стороною мого проклятого життя.

— Скільки ти випив? — запитала Наташа.

— Ні краплі. Тільки тугу і каву. Більш нічого.

— Тобі сумно?

— Коли живеш так, як я, сумуєш недовго. Різко повертаєшся, як людина уві сні, і сум стає лиш тлом, на якому чіткіше проступає життя. Сум, наче камінь, опускається на дно, зате підіймається рівень води життя. Те, що я тобі зараз кажу, далеко не істина. Але я хочу, щоб це було істиною. Хоча в моїх словах таки є частка правди. Інакше — ми просто б зношували, виснажували наше життя, наче шматок оксамиту між двох бритов.

— Добре, що ти не сумуєш, — сказала Наташа. — А причини мені байдужі. Усе, що має якусь причину, відразу стає підозрілим.

— Підозріло й те, що я тебе обожнюю?

Вона розсміялася:

— Це мене лякає. Хто такий швидкий на високі почуття, мусить щось приховувати.

Я спантеличено глянув на неї. Чому ти так кажеш?

— Просто.

— Ти справді так думаєш?

— А чом би й ні? Хіба ж ти не Робінзон, який знову і знову мусить переконувати себе, що бачив сліди на піску?

Я не відповів. Її слова зачепили мене глибше, ніж я очікував. Невже там, де я уявив собі тверду землю, був лиш сипучий пісок, у який я провалюся, не ступивши й кроку? Невже я так перебільшував міцність наших стосунків, що аж сам повірив у них?

— Не знаю, — відповів я, намагаючись відігнати неприємні думки. — Знаю одне: досі я не мав права ні до чого звикати. Кажуть, пережиті нещастя треба сприймати як пригоди. У цьому я теж не переконаний. У чому взагалі можна бути впевненим?

— Справді, у чому можна бути впевненим?

Я розсміявся:

— У чарці горілки в моїй руці, у шматку м’яса на грилі і, сподіваюся, у нас двох цієї миті. Я все одно тебе обожнюю, хоч це тобі й здається підозрілим. Що швидше почнеш обожнювати, то краще.